Читати книгу - "Астра, Олександр Міхед"

Коли я розпочав свій похід проти «Астри», то часто згадував його слова: «Сила і підступність є на війні двома головними чеснотами».

В останні хвилини обговорення ми зачепили початок тексту. Йшлося про загальну рівність усіх перед усіма. Пам’ятаю, Ніна зачитувала ці рядки:

— У найслабшого достатньо сили, аби вбити найсильнішого. Чи то завдяки таємній махінації, чи то об’єднавшись із тими, кому загрожує така небезпека, як і йому.

О так, Гоббсе, сучий сину, я так і зробив. Чуєш, я так і зробив.

***

— Чарльз Дарвін, «Походження людини і статевий відбір», — м’яким голосом оголошує Іра.

Уривки з праці Дарвіна — чи не найбільш очевидна підказка про суть «Астри». Відповіді лежать просто на поверхні. Але ніхто їх не помічає. Затуманений зір і енергетичні потоки приховують істину.

Натомість говоримо про походження людини. Про нас.

Більшість, здається, підтримувала ідею походження людини від «певної менш високоорганізованої форми». Двоє-троє — релігійну концепцію створення світу Всевишнім, серед них і депутат. Єдине, що змогло трохи підважити їхню впевненість, — моє запитання про кістки динозаврів.

— Що робити з ними? Вірити, що це кістки прадавніх зміїв? Чи просто огидні докази присутності Диявола? — запитував я їх.

— Не замикайтеся. Вікторе, говоріть до всіх, — поправляли мене модератори.

— Гаразд. Перепрошую. Коротше, як бути з цим? — роблю паузу. — Це питання до нас усіх.

Кілька посмішок підтримки. І Ірина також. Треба буде до неї точно підійти.

І тоді Марина сказала:

— Поки дійшла моя черга, я й забула, що хотіла сказати тоді. Віктор усе збив. Про динозаврів точно не знаю, що з ними робити. Але Дарвін мене бентежить. Оця його ідея про те, що людина і всі ссавці — нащадки спільного пращура, сумнівна вона якась.

— Ніно, прошу, — сказав Денис.

— Я теж, власне, вже не хочу говорити, про що хотіла до цього.

Тієї миті було сформовано групу. Єдиний інтелектуальний організм, в якому персональна думка вже була не такою важливою. На першому місці — інтереси всієї групи. Колективний організм, який складався з нас. І годувався нами ж.

— Я хочу продовжити думку Марини. Я просто не можу повірити в усю цю еволюцію та мільйони років розвитку Землі, повірити в те, що ми всі походимо від якоїсь супервитривалої та живучої риби. Ось як у Дарвіна: «Від певної істоти, типу амфібії; ця тварина, своєю чергою, походить від певної тварини, типу риби. У сутінках минулого ми можемо розгледіти, що древній пращур усіх хребетних повинен бути водяною твариною, яка мала зябра, була гермафродитом і в якої найважливіші органи тіла, як, приміром, мозок і серце, були недосконалими або зовсім нерозвинутими».

Час вичерпався, але модератори не зупиняли Ніну.

— «Ця тварина з усіх відомих форм, радше за все, була схожою на личинок теперішніх морських аспідій».

— Дякую, — сказав Денис.

— Як у це можна повірити? — запитала Ніна.

Все вигадка.

— Ми зрозуміли.

Все ілюзія.

— Пропонуємо зробити перерву на годину.

— Так, думаю, обід мені зараз не завадить, — відповіла Ніна.

***

Обід проходив не в залі ресторану, а у видовженому коридорі, під стінами якого було розставлено барні стійки. Жодних стільців. По центру проходу столи ломилися від салатів під різноманітними соусами, смаженої картоплі, кількох видів м’яса і риби.

Відсутність стільців створювала ділову атмосферу. В учасників численних симпозіумів і семінарів увімкнувся офісно-діловий режим. Їжі та майстерності шеф-кухаря ніхто, крім мене, не віддавав належного. Розмова і довбаний тім-білдінг були понад усе.

З приязними посмішками Петро і Павло переходили від стійки до стійки, закріплюючи свій статус лідерів групи. До мене кілька разів зверталися, підбадьорюючи як наймолодшого.

Розмови за їжею особливо не запам’яталися. Крім хіба однієї, коли Марина продовжила обговорення Дарвіна. Поглинаючи хрустку смажену картоплю, вона говорила про регулювання народжуваності.

— А що у нас? Народжують кому тільки не ліньки. 50 тисяч виплати. Ясно, що самі лишень алкоголічки й народжуватимуть. Це ж який бізнес для них.

Мені згадалося відразу бурне сімейство Багрянців. І їхнє виховання дітей за суворим природним відбором — хто сильніший, той забирав більший шматок, хто слабший — міг сконати від голоду та байдужості інших.

— У Дарвіна чітко прописано: думай, що робиш. Думай, з ким народжувати зібрався. Роби селекцію. Головою думай.

— Тобто, в кохання ти не віриш? — запитала Ніна.

Марина на секунду замовкла:

— Зрозумій, тут не в коханні справа. А все заради того, щоби робити здорових дітей. Китайці он селекцію таку роблять, що ого-го. Хоча Дарвіна, мабуть, і не читали. Своїм розумом дійшли.

— Тобто селекцію? — перепитав Алік, вмочуючи в каву вже десятий коржик, випечений у формі літери «а».

— Тобто? Тобто дають можливість народжувати тільки тим, хто має вищу освіту і достатню кількість житлової площі. От нам і тобто. А у Дарвіна ж усе прописано.

Семінар по-різному змінював долі людей. Ламав їх. Хтось роздав свої статки на благодійництво. Інші започатковували освітні й соціальні проекти. Хтось ставав революціонером. Дехто сприймав слова Великих мертвих як інструкцію до дії. Марина була серед таких. Вона зачала від племінного самця, мачо під метр дев’яносто. Його цікавив тільки секс, її — біологічно цінна сперма. Марина народила і скинула дитину на своїх батьків. І далі продовжувала зустрічатися з хворобливим ботаном, який сором’язливо читав їй вірші Ліни Костенко. Щоправда, видаючи їх за свої.

***

Після смачного обіду посмішка Дениса вже не так дратувала. Іра скромно сиділа поруч із ним.

— Сьогоднішню частину обговорень закінчено. Принаймні, її офіційну частину. Графік роботи Семінару спеціально складено, щоб лишався час для ваших обговорень усередині групи.

— Так, для нас дуже важливо створити відчуття вашої належності до команди. Для цього маємо для вас додаткове завдання.

Денис посміхнувся, ніби перепрошуючи у нас за Іринину недолугість.

— Звісно, це завдання має ще й іншу мету — розкриття вашого креативного потенціалу. Його вивільнення, так би мовити.

Іра ніяково кивнула головою і ніби ще поменшала.

— Разом із текстами для обговорення ми надіслали вам п’єсу Софокла «Антигона». Сьогодні в нас понеділок, друга половина дня. Ми розраховуємо, що в суботу, ввечері, ви покажете власну виставу.

Денис замовк. Інформація поступово перетравлювалась і доходила до свідомості.

— Скільки акторів? Скільки триває вистава? Хто режисер? — швидко заговорив Алік, як найбільший професіонал цієї сфери серед нас.

Посмішка Дениса дедалі ширшала:

— Правил та обмежень немає. Ви цілком вільні. Акторів — скільки ви вирішите, стільки буде. Вам