Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

І спірку чути жваву і завзяту;

За ними —дітлахи із патронату.

Десятикласники ізнов несуть розлуку, Десятикласниці — як зорі-зоряниці...

— Прощай, учителю! Спасибі за науку! Зросли, окріпли — полетим, як птиці.

Ми ще приїдем, стрінемось з тобою.— Великий день встає поза горою.

Поїхали за подніпрові плеса,

Учителю навіки незабутні,

І їх стрічає Харків і Одеса,

Москва простора, Ленінград могутній, їх десять друзів. Та ще будуть війни,

І п’ять із них пішло в авіаційний.

Встає погода, чиста і хороша,

Я бачу глід і чую материнку,

У надвечір’я прийде листоноша:

— Трохим Іванович, беріть новинку! —

Тож не малі пройшли вони мандрівки,

Від серця понаписані листівки.

Учитель піде тихо по діброві,

Набожнім слові перетомить очі:

— Трохим Іванович, ми живі і здорові...— І вже він не засне до полуночі.

Ті голоси згадає повнозвучні,

Сусідам гордо скаже:— Пишуть учні.

Ті учні в небо піднялись крилато, їх в океані обвіва моряна,

0 земле рідна, земле пребагата!

Куди я не піду, куди не гляну,

Та де б не був, де б не шукав дороги,

Я не забуду вчителя старого,

його до школи втоптану доріжку,

Дзвенить дзвінок і до роботи кличе,

1 він проносить лагідну усмішку На чесному старечому обличчі,

Вітається у класі з дітворою.

Великий день встає поза горою.

МАТИ

От тепер і мову починати,

В тебе думи і багатство слів. Посивіла невмируща мати Двох десятків дочок і синів. Молодисті темно-карі очі Підведеш, як ласку, від землі,

Руки смаглі, чесні і робочі, Півстолітні чесні мозолі!

Вийшла в поле, вставши на світанку, Нили руки, на губах смага,

Йшли обози, гримали тачанки, Покривала стяги пилюга.

Люди, й шаблі, і зоря вишнева,

Ув обозі рівний голос твій,

І кричали молодо дерева

При великій тузі вітровій.

Ти бійцям розносила махорку, Пайкові ділила їм харчі,

Порвану латала гімнастьорку, Бинтувала рани уночі.

І не оспівать, і не згадати Ран гарячих, порох далини.

У полку тебе назвали — мати,

А бійці назвалися — сини.

Троє літ не покидала діла,

Як ішла крізь села і міста,

Тільки серед бою посивіла, Зморшки дві лягли понад уста.

А бійці приходили до хати, Шанували матері літа,

А бійці казали:— Нашу матір Навіть куля клята облітаї — Скільки рук, обпалених між бою, Ти злічила, вгору підняла, Гімнастьорки, латані тобою, Скільки людям принесли тепла!

Сходить ніч, колишуться діброви, Напливає неба синь-ріка, Затихають молоді корови,

На цідилках пара з молока.

Ти дійницю підняла на руку, Обвиса дійниця на руці, Виростають ясноокі внуки На густім і теплім молоці.

УРОЖАЙ

Я знав Хому Метелика. Бувало,

У ніч в степу чи в росянисту рань Закурить люльку, розповість немало Веселих чи суворих повідань.

Куди мені їх зміст переказати!

Він сам казав критично:—Молоді! — Бо сорок літ немовби й небагато,

А як прожити в горі та біді?

І де вже тут до казки-ласкавиці,

Як дощ січе, як упадає грім!

Напій волів із панської криниці,

Рости хліба на полі не своїм.

Колючий колос наливає сповна Зерно в зерно і вусом прикрива.

І жалко, Хомо, серцю невимовно:

Від Чорномор’я запливуть жнива.

Устануть копи, збирані щоднини, Махнеш рукою, вимовиш:— Прощай...— У тебе що? В долоні дві зернини,

На зуб надкушені, увесь твій урожай!

Та ніч ішла, великий час розплати,

І зупинявся днів коловоріт,

І хліб горів, і пломінь язикато Кричав до хмар про кров твою і піт.

Тобі минуле згадувати важко,

Тютюн посипав, розповідь не та...

А пан подох, і вицвіла ромашка,

На давнім жниві чорна блекота.

Та час кінчати. Вітер, як сопілка,

Заграв край неба спілому вівсу,

І перепел, шукавши перепілку,

З ячменю збив устояну росу.

0 мій врожаю, світла моя доля,

Візьму я колос, тихо коливну,—

Люблю твій шум і шепіт серед поля

1 серцем чую силу наливну.

У теплий вечір міддю блисне просо, Медова гречка в тиші і в цвіту,

Жита рясні, пшениця стоголоса Під небо гонить хвилю золоту.

А вдарять густо перекати грому,

Півнеба вкриє туча зокола,

Ти зашумиш, як море невідоме,

Від кореня до ніжного стебла,

Врожаю мій! А ніжні блискавиці Впадуть дощем, високим і рясним,—

І ти замреш, немов крилата птиця, Притомлена простором віковим.

Яке безмежжя! Небеса безкраї, Ромашка еяє, ніжна і проста.

У тім степу людина виходжає, Надурожай безмежно вироста.

Іде серед хлібів і супокою,

Стебло погладить, гречки медоцвіт, Торкається смаглявою рукою Зерна, тугого й чистого. Привіт

Тобі, рільничий славний бригадире, Старий Метелику! Ідуть літа,

Врожаєм спіють думи наші щирі, Встає любов і гине суєта

Про хліб насущний. За налив зернини, За пшениці дорідної краси —

Ти кров свою загубиш до краплини, Але землі ції не віддаси! —

Колгоспної, хорошої, ясної,

Де хліб налився й пересох кукіль.

Ну, що ж, Хома Микитович, з тобою Нам ще не раз водити хліб і сіль.

Ще скільки мрій і скільки того діла, Шумлять хліба, і простір, і вода.

А він іде, високий, посивілий,

На схід, на захід — поле огляда.

Я тільки вгледжу золото врожаю, Пшеничний колос і жита як дим, Завжди Хому Метелика згадаю Сердечним словом, тихим і незлим.

ПЕЙЗАЖ

Тихі води дніпрові Я стрічав у дорозі, Сині хмари, діброви, Спілі ранки та грози.

...Піднімаються збиті Дерева після грому, Соком груди налиті Дубняку молодому.

І рвонулися^ трави, Яровисті на диво: Подивився направо, Подивися наліво!

Там береза висока Зводить голову тихо,

Ліс обмірює оком Сизокрила дроздиха.

А поїду я рано У дніпрові заплавці,

Там і хвилі, й тумани,

І дівчата-любавці.

Плеще риба плодюча, Обважнівши ікрою,

Сом поважний, як туча, Спину вигнув горою.

Як піду я до лугу,

До просторів озерних,

До хорошого друга —

До гарячого зерна.

Ти, хмарино у небі,

Ти, сестрице срібляста,

Ти скажи,— біля тебе Не проходило щастя?

І весела ромашка Поклонилася з поля: Показати неважко,

Де проходила доля.

І рвонулися трави, Яровисті на диво: Подивися направо, Подивися наліво!

...За ліском придніпровим Хлопцям ночі не жалко, Стопудовим уловом Загордились рибалки.

Із гарячого зерна Хліба виросли гори,

Із просторів озерних Б’є прибоями море!

Ще й береза срібляста Пахне листом і соком... Розгорнулося щастя Над простором високим,

О незміряне щастя Над простором високим!

НІДЕ НЕ МЕРКНЕ НАША СЛАВА...

Ніде не меркне наша слава,

Як цвіт і золото землі.

І