Читати книгу - "Феміністка, Леонід Григорович Кононович"

Леся холодно примружилася.

— Ваші проблеми нас не цікавлять! Ваші проблеми — це ваші проблеми, зарубайте собі це на носі! Второпали?

— А що ж вас цікавить, люба пані?

— Передовсім, — наголошуючи кожне слово, проказала вона, — я вимагаю, щоб ви знали своє місце! Я плачу вам гроші, й ви повинні триматися у відведених вам рамках. Інакше кажучи, у своєму стійлі!

Я зареготав, аж виляски пішли по кабінету.

— Люба моя, — сказав я, розглядаючи її оком знавця, — до чого ж ви гарна за цим столом! Оце дивлюся на вас, й аж подих перехоплює! — Вона обурено розкрила рота, однак я перепинив її. — Дорога Лесю, мені по барабану всі ваші субординації! В мене інша система цінностей, розумієте? Я — вільний стрілець і взагалі не визнаю жодної ієрархії. Для мене президент важить стільки ж, як і прибиральниця на залізничному вокзалі чи, скажімо, валютний кидала… Цінність людини — це містичне явище, і воно нітрохи не міняється од того, яку роль відіграє особа в суспільстві. Так що давайте облишимо цю гру в нижчого й вищого, добре?

Вона слухала мене й кусала вуста.

— Гаразд, не будем про це… — напрочуд спокійно сказала вона, коли я замовк. — Звітуйте!

— Про що?

— Про події сьогоднішньої ночі! Де грабіжник? Я почухав потилицю.

— Грабіжника, — сказав я, — нема…

Моя розповідь тривала не більше п'яти хвилин. Коли я спробував перейти до випадку на шосе, Леся погірдливо махнула рукою.

— Про це — не треба! Скільки душ працювало в охороні?

— Четверо! — буркнув я неохоче. Вона відкинулася на спинку фотеля.

— Отже, підсумуємо! Грабіжник був на відстані витягнутої руки, ви навмисне дали йому проникнути в кабінет, фактично він потрапив у пастку — й що ж далі?

—І що ж? — повторив я.

Леся подивилася на мене, мов на дурника.

— Й ви, четверо здоровезних тренованих чоловіків, не зуміли затримати грабіжника? Дозволили йому втекти з місця злочину, мов останні йолопи? Знаєте, як це називається?

— Дорога пані… — почав було я.

— Не перебивати! Вам повинно бути соромно, ясно? Ви не зуміли виконати роботу, з якою справився б пересічний міліціянт! Ви — не професіонали! Ви… ви просто лохи, котрі набивають собі ціну!

— Пані Лесю, — лагідно сказав я, — це була виняткова ситуація! Людина, котра працювала в кабінеті, була дуже, дуже добре підготовленою…

Леся витягла з пачки «Кемелу» сигарету й клацнула запальничкою.

— Одне слово, я відмовляюся від послуг вашої фірми, — озвалася вона, видихаючи хмарку диму. — Вам зрозуміло?

— Але ж… — почав було я.

— Вам зрозуміло, я запитую?

— Послухайте…

— Зрозуміло чи ні?! — гаркнула вона, роздувши ніздрі, мов тигриця.

— Ну… зрозуміло!

Її рука з цигаркою показала на двері.

— Більше вас не затримую!

— Не втямив?

— Забирайтеся геть! Звільніть приміщення. Вам ясно?

— А ви не хочете розповісти мені про тих людей, котрі наїхали на мене сьогодні вранці? — вкрадливо поспитав я.

Вона окинула мене зневажливим поглядом.

— Послухайте, ви… детективе для особливих доручень!

— Ну?

— Раджу вам забути про все, що пов'язане з моїм дорученням! Спокійніше будете спати, втямили?

Я замислено покивав.

— Ні грошей від вас не дочекаєшся, ні інформації! — Я взявся за ручку дверей, але на порозі обернувся. — Що ж, дорога пані, боюся…

— Чого ж ви боїтеся? — насмішкувато запитала вона.

— Боюся, нам ще доведеться зустрітися… причому, й не один раз! — відказав я, з тріском зачиняючи за собою двері кабінету.

Надворі знову йшов сніг. Я заліз у своє авто й скількись часу просто сидів, заклавши руки за голову і розглядаючи білі ялинки потойбіч майдану та величезну барвисту рекламу, котра спалахувала над багатоповерховими кам'яницями. Настрій був геть кепський. Леся мала рацію — я показав себе останнім лохом, дозволивши тому злодію вшитися із кабінету… Життя — настільки підла річ, що в ньому не можна розслабитися й на однісінький мент: як тільки втрачаєш пильність і починаєш розраховувати на сприятливий розвиток подій, то якась тварюка обов'язково скористається з цього, щоб тихцем провалити тобі черепа чи загилити нунчакою по шиї, а тоді місити ногами, радісно повискуючи од утіхи! Постарів ти, дядьку, сказав я сам собі, вмикаючи двигун і помалу виїжджаючи зі стоянки… й рефлекси вже не ті, що десять років тому, і людям почав аж надто довіряти, та й до комфорту звик, що тут казати! Авто застрибало на горбатій бруківці, яка провадила у Старе місто. Видно було, як по обидва боки вулиці сидять перекупники антикваріяту. Не зайвим було б найнятися на якусь війну, думав я, неуважно розглядаючи стрімкий силует церкви, яка височіла праворуч. Як проведеш півроку в районі бойових дій — куди й подінеться оцей дурнуватий оптимізм, котрий усі стосунки будує за формулою «людина людині — брат»…

Біля пам'ятника бовваніла самотня постать Мацюцьки. Вона була в плямистій шубці й зоддалі скидалася на дитинча леопарда, котре заблукало в лісі.

— Змерзла? — поспитав я, відчиняючи перед нею дверцята. Мацюцька шморгнула носом.

— Як цуцик! — поскаржилася вона.

— Тримай — простяг я їй баклажку з коньяком. — Ковтни і стане веселіше, от побачиш!

Вона скоса зиркнула на мене.

— Ми вже на «ти»? А я й не помітила!

— Ну, — сказав я, рушаючи з місця, — ми ж із тобою колеги… Та й взагалі, чоловік я простий як двері, так що зі мною можна без церемоній!

Авто обігнуло майдан і, перетнувши трамвайні колії, покотилося в діл. Мацюцька перехилила баклажку з коньяком