Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

задивлявся на смугляву красуню, але силою волі стримував своє серце, — не міг примиритися з фактом, що вона — дочка Мортія Дражева, колишнього комерсанта, власника бакалійної крамниці. До того ж він знав про різні дивовижні темні чутки, пов'язані з його жінкою, матір'ю Доменіки, Максимів батько боровся за робітничу справу і сидів у тюрмі, сам він був членом спілки робітничої молоді і вважав, що захоплення якоюсь буржуйкою не гідне цього великого звання. Йому навіть і на думку не. спадало, що Доменіка не винна, а коли іноді і думав щось таке, то одразу ж згадував її батька, і вся ненависть до Мортія та подібних до нього переходила на дівчину з маслиновими очима. І все-таки це не була справжня ненависть. Можливо, це було презирство, а вірніше — страх доторкнутися до чогось, хоч і хорошого, але чужого, що викликає неприємні думки.

З барки він помітив, що Сашо зупинився біля якихось дівчат, впізнав Доменіку, і гостра й противна хлоп'яча заздрість ужалила його прямо в серце. Максим схаменувся. Сплюнувши без видимої причини за борт, хлопець сам собі сказав: «Нічого не вдієш. Сашові випала доля. Він і віршики складає…» І докорив сам собі, що погано думає про свого товариша. Сьогодні вранці він цілком зрозумів почуття Саша і чи то з жалю до самого себе, чи й справді за діло, гримнув на Колку:

— Слухай! Прикуси язика!

Колка здивовано глянув на нього:

— Чи ти ба! З яких це пір ти записався в «панянки»?

— Баба твоя панянка! — грубо відповів Максим. — Не сунь свого носа в чужі справи!

— А я тобі кажу, що це справи не чужі, а наші! — огризнувся Колка. — Якщо він — член нашого екіпажу, то, значить, нас повинно цікавити, хто йому голову морочить!

— Не треба так говорити, — лагідно втрутився Андрій. — Нічого ж не сталося.

— Сталося чи ні, а для мене досить факту, що Сонце волочиться за якоюсь буржуйкою! — випалив Колка те, про що вони відкрито не наважувались говорити між собою.

— Її батько, можливо, й гад, але Доменіка не має з ним нічого спільного, — взяв дівчину під захист Андрій. — У тебе, Колка, короткозорість.

— А в тебе куряча сліпота!

Добре, що ввійшов бай Нако, інакше сварка тривала б ще довго.

«Чого це вони наїжилися?» подумав капітан і, сказавши, що йде на роботу, запитав хлопців, що вони мають намір робити.

— Побачимо… — ухилився од відповіді Максим, який ще й досі був під впливом суперечки. — Підемо погуляємо….

— Ну… гуляйте… Люди вільні…

— Що ти цим хочеш сказати? — наїжився Максим.

— Хіба ж я знаю?.. Чув, ніби нагородити вас хочуть…

— За що? — накинувся на нього Андрій.

— За каву.

Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Ці Сашові пригоди відволікли їх увагу від найголовнішого. Тепер, перебиваючи один одного, вони почали задавати капітанові питання. Посміхаючись, він почекав, поки хлопці вгамуються, й розчаровано зітхнув:

— Шкода. Втекла пташка. Кава зникла. Не пощастило покуштувати.

Хлопці поприкушували язики. Сашо почув останні слова, переступаючи через поріг у хату. Максим гнівно тупнув ногою об підлогу.

— Чорт! Ех, коли б не та буря!

— Буря бурею, а ви надто довго збиралися, — роздратовано гукнув Колка. — Треба було зразу ж повернути назад. От вам і кава! — Сердитий Колка вискочив надвір.

Бай Нако намагався було їх заспокоїти, але, зрозумівши, що це марна трата зусиль, — та й сам він був незадоволений, — подався до свого корабля. Поснідавши, похмурі хлопці пішли й собі на пристань.

ВІТРЯК

Зажурені й мовчазні, вони залізли в барку. Якийсь службовець з управління пристані сказав їм, що треба перетягти човна на рибальську пристань. Хлопці попрямували туди, але Сашо запропонував поїхати на дюни. Пропозицію прийняли без заперечень. Кожен відчував, що їм необхідно побути на самоті, щоб обміркувати несподіваний удар.

З західного боку затока була спокійна, ніби велика світла калюжа. Хлопці мовчали, захоплені тишею й тропічними чарами пейзажу. Човен швидко йшов уперед. Тихе, блакитне, мов незабудка, море, таке саме тихе небо, довгі золоті дюни, світлозелені південні кущі, прозорі, туманні гори, ясне літнє сонце… Все це їх трохи освіжило.

Раптом Сашо вигукнув:

— Дивіться!.. Вітряк!

Їхній вітряк!

Зачаровані стареньким, перекошеним, з розчепіреними обдертими крилами вітряком, хлопці дивились на нього лагідно, майже закохано. В чистому ранковому повітрі здавалося, що вітряк зовсім близько, стоїть на високому березі, мов дивовижний птах. Праворуч од вітряка, трохи північніше, красиво, зовсім не викликаючи ніяких зловісних думок, височів Мис утоплеників, його схили були вкриті густим зеленим лісом.

— Знаєте що? — вигукнув Сашо. — Пропоную негайно переїхати у вітряк. Скажемо твоєму дядькові, що там нам більше подобається, от і все! Чого нам заважати йому вдома?

— Відкрив Америку! — поглузував з нього Колка. — Сам знаєш, що це наше спільне рішення. Ми ж і приїхали сюди, щоб там жити!

Колка був уїдливий, як оса. Його дуже прикро вразила звістка про каву. Тепер він дивився на всіх вовком.

— Мені здалося, що ви вже передумали… — несміливо виправдувався Сашо.

— А не здалося тобі, що ти сидиш у бакалійній крамниці Мортія? — роздратовано вигукнув Колка.

Сашо зблід і накинувся на нього з кулаками.

— Білуга! — крикнув він. (Так дражнили Колку).

Вони схопились за петельки. Андрій розборонив їх.

— Дурниці! Хіба так можна… — миролюбно буркнув він. — Ну, досить!

— Чуєте, — гукнув з корми Максим. — Якщо ви ще раз полаєтесь — вижену обох! Так і знайте!

Колка, який уже шкодував, що образив товариша, відійшов і сів на кормі. Сашо весь тремтів од гніву. Миттю роздягшись, він стрибнув у холоднувату воду