Читати книгу - "Вітряк, Славчо Чернишев"

class="book">Набережна була вже безлюдна. Тільки біля казино товпилися дачники, рибалки й морські офіцери. Грав джаз. Де-не-де висіли ліхтарі, романтично освітлюючи романтичне місто. Дівчат уже не було. І чого б вони його чекали! Він же поводився, як йолоп! Стара барка нерухомо й безмовно стояла біля причалу!

Сашо попростував до хати капітана Нака. Вона, як і всі будинки в цьому містечку, стояла вікнами до моря. А море було темне й глухо билось об високий скелястий берег.

На кухні він застав Колку, Андрія, капітана Мока і дрібненьку жінку із зморшкуватим обличчям — бай Нака дружину. Вона весело поралася біля плити, жарила свіжу рибу. В кімнаті апетитно пахло стравою, було жаркувато, але прості меблі створювали якийсь чудовий і привабливий затишок. Маленька жінка, по-материнському привітавшись із Сашом, одразу ж почала перед ним вибачатися, що вечеря ще не готова, бо вона, мовляв, була на зборах. Її синів дома не було. Старший служив у війську — був моряком, менший вчився у вузі в Софії, а тепер забарився десь у бригаді. Сашо відразу помітив, що Максима і бай Нака немає, і, хоч і догадався, в чому справа, не запитав нічого: все-таки Моко людина стороння. Побувши трохи в кухні, Сашо сказав, що йому жарко, й вискочив надвір.

У дворі, сидячи на морському березі, Максим з бай Паком тихо розмовляли. Згідно з загальним рішенням, хлопець розповів йому про знахідку на острові і про лазів, і старий комуніст тепер ламав собі голову над цією заплутаною історією. Сашо підійшов до них саме в ту мить, коли вони міркували, їхати бай Накові в місто ще сьогодні пароплавом-базою чи завтра вранці, за графіком. В містечку був лише один міліціонер, по телефону про такі важливі речі говорити не можна, не зручно було турбувати й військових — це не їхня справа. От і випадало їхати бай Накові. Але якщо вирушити сьогодні, то Моко та й інші можуть пронюхати, що тут не все гаразд. А на Мока розраховувати не можна. Людина він непогана, навіть навпаки, вважається одним з кращих молодих капітанів, хоч занадто балакучий і трохи авантюрист. Об'їздивши весь світ, він і досі тільки про це й згадував. Правда, тепер уже трохи вгамувався, служить капітаном на шхуні «Сойка», що належить старій недужій вдові, — і все-таки з Моко треба бути пильним. Він може зразу догадатись. Можуть щось запідозрити й інші — ті, що трималися осторонь нової влади і були здатні перешкодити справі. А коли не поїхати бай Накові ще сьогодні, контрабандисти вночі вивезуть каву, щоб замести свої сліди. Глибоко затягуючись цигаркою, бай Нако сидів у темряві й міркував, що робити.

— Найкраще повідомити капітана першого рангу Рачева, — втрутився Сашо. — Іншого виходу я не бачу,

— Я теж… — вагаючись, приєднався Максим.

— Ні, хлопці… — зажурено сказав бай Нако й зітхнув. — Це справа міліції.

— Але ж тільки він може повідомити. Шифром… — наполягав Сашо. — Тим більше, що він є і командиром прикордонників. Я вам кажу, це тільки його справа.

— Так, — сказав, розміркувавши, бай Нако. — Саме так. Нема чого довго роздумувати. Раз немає міліції — значить, до військових. Вирішили.

Правду кажучи, бай Накові хотілося першим повідомити таку важливу таємницю, але він примусив себе робити те, що було найпростіше й найкорисніше.

Пішли вечеряти. Моко весь час розповідав неймовірні пригоди, що буцімто трапилися з ним в Марселі, Алжірі й Сінгапурі. Хлопці їли з апетитом, але страшні розповіді «сенегальця» слухали так само жадібно. Попоївши й випивши чимало, «сенегалець» попрощався й зник у вузьких кривих вуличках. Хлопці полягали в другій кімнаті, задоволені вечерею й стомлені, а бай Нако подався до командира бази. Максимові хотілося його діждатись, але дядько забарився, і хлопець заснув міцним сном.

Усю ніч Сашові снився один і той же сон. Буря. Величезні хвилі кидають човен барби Тодорія. Доменіка сидить за кермом. Хвиля відносить човен. Сашо кидається вслід за човном, довго шукає його і в розпачі повертається на берег. Стомлений і знесилений, він виходить із води, і тут із-за дюн вискакують Доменіка з Марією й регочуть з нього… Сашо розумів, що все це справжнісінький сон, але йому було надзвичайно приємно. І коли хлопця рано-вранці розбуркали, він мав кислий вигляд і був страшенно невдоволений. А тут іще й Колка почав як на зло заїдатись:

— Сонце, а що то за Доменіка, га? Ти мені всю ніч спати не давав, — загигикав він задерикувато й почав передражнювати Саша голосом потопаючого: — «Доменіко!.. Доменіко!..» Чи то бува не дочка Мортія Дражева?

Всі сміялися весело й від щирого серця, але це образило вразливого хлопця. Нічого не сказавши, він швидко вийшов з хати.

«Диваки! І чого б я сміявся! Наче самі ніколи не… Заздрять, чорти! А втім, чому тут можна заздрити», розпачливо подумав Сашо. Правда, останнім часом, зустрічаючись на шкільному подвір'ї чи в коридорах, вона випадково відповідала на його погляди, але це ще нічого не означало. Воно б, може, й мало якесь значення, та Сашо, хоч і славився в класі й серед екіпажу винахідливістю, не наважувався підійти до дівчини. Вже цілий рік учились вони разом, в одній школі, а в нього невистачало сміливості навіть глянути на неї. Він робив це потай і при цьому весь тремтів. Інколи в ньому розгорялися такі гарячі почуття, що він не міг стримувати себе і цілими днями блукав, мов темна хмара, і тільки робота біля старої барки його розважала, та й то ненадовго. Матері спочатку здавалося, що син хворий, вона навіть на рентген його повела, та потім догадалась, у чому справа. Бідолашна! Чим могла вона йому допомогти? Безнадійне кохання ще дужче розпалило його природну мрійливість, і Сашо несподівано для самого себе почав писати вірші. Вони були кострубаті й незграбні, але сповнені сильних і чистих почуттів.

Сашо приховував од усіх це своє уподобання, та, помітивши в ньому несподівану хворобливу тягу до літератури, хлопці второпали, в чому справа. Колка негайно при всіх назвав його дезертиром, Андрій йому співчував, а Максим, схильний теж до глибоких і міцних захоплень, одразу догадався, що йдеться про Доменіку.

Це його неприємно вразило, бо Максим і сам