Читати книгу - "Беззаперечна правда"

Тож я подумав: «До дідька лисого!» Мої друзі були шоковані. Я був без поняття, що роблю, але я завдав кілька навіжених ударів, один з яких досяг мети й Гарі впав. Уайз перескакував під час своїх поєдинків із тінню, то ж моя дурна дупа також, поклавши Гарі, почала стрибати. Просто мені здавалось, що це найправильніша річ, яку треба робити. Практично весь квартал стежив за моїм тріумфом. Усі почали кричати і аплодувати мені. Це було неймовірне почуття, попри те, що моє серце калатало, як навіжене.

«Дивись, нігер скаче», – засміявся один хлопець. Я намагався зробити виворіт Алі, але він мені не вдавався. Але почуття того, що мені вдалось постояти за себе, було надзвичайно приємним, як і те, що всі аплодували мені і давали пятюню. Думаю, під усією тою сором’язливістю, я завжди був запальним та цікавим хлопцем.

Я отримав геть новий рівень поваги на вулиці. Тепер, замість того, щоб питати мою маму: «А чи не вийде Майк із нами погуляти?», діти питали: «А можна Майк Тайсон піде з нами?» Інші пацани приводили своїх хлопців, щоб ті билися зі мною, і всі інші робили свої ставки на перможця. Тепер у мене з’явилося додаткове джерело доходу. До мене приїздили з інших районів міста. Я багато вигравав. І навіть коли перемога була не за мною, хлопці, що відбились від мене, казали: «Чортяка! Тобі ж тільки одинадцять?» Ось так мене почали впізнавати в Брукліні. За мною водилась така репутація, що я готовий битися з будь-ким – дорослим чи малим. Але ми не дотримувалися на вулиці правил Маркіза Квінсберрі. Якщо ти надер комусь дупу, це ще не означає, що все скінчено. Раз йому не вдалось побороти тебе в бійці, він міг відшукати інший шлях: інколи він приходив із друзями, і вони били мене разом кийками.

Я почав потроху мстити за побої, нанесені мені хуліганами. Припустимо, я йшов із друзями і бачив одного з тих хлопців, що побили мене і знущались наді мною кілька років тому. Він міг, на приклад, зайти до магазину за покупками, а я витягав його за дупу звідти і починав лупцювати. Я навіть не пояснював своїм друзям, чому ми це робимо, я просто казав: «Ненавиджу отого мудака», і вони підхоплювалися до нього, рвали на ньому одяг і били того сраного покидька. Той хлопець, що забрав і викинув мої окуляри? Я побив його на вулиці, як драну собаку, за те, що він принизив мене. Може він і забув про той випадок, але я – ніколи.

Разом із цією нововіднайденою впевненістю в моїй здатності постояти за себе зростала й моя злочинна натура. Я ставав усе нахабнішим. Я навіть почав красти в моєму власному районі. Мені здавалось, що так чинять усі. Я геть не розумів правил вулиці. Я думав, що все навколо було моєю чесною здобиччю, адже я сам точно був таким для інших. Я гадки не мав, що там були люди, з якими краще не зв’язуватися.

Я жив у багатоквартирному будинку і грабував усіх, хто жив у моєму домі. Вони так ніколи й не дізнались, хто був злодієм. Деякі з цих людей були друзями моєї матері. Вони обмінювали на готівку свої чеки на соцдопомогу і купували собі спиртне, а потім йшли в гості до моєї мами, щоб випити і трохи розважитись. Я ж ішов до своєї кімнати і виходив через пожежний вихід, щоб вдертися в їхні квартири і винести все, що знаходив. Потім та леді піднімалась до себе нагору і, розуміючи, що сталось, бігла назад до нас із криками: «Лорна, Лорна, вони забрали все. Вони забрали навіть дитячу їжу! Усе! Усе забрали!»

Коли гості розходились, мама йшла до моєї кімнати.

– Я знаю, що ти дещо наробив. А ну, зізнавайся, хлопче! Що ти вчинив?

Я ж відповідав на це:

– То був не я, мамо. Подивись навколо.

Я брав їжу та речі і залишав їх на даху, щоб забрати їх пізніше разом із моїми друзями.

– Як я міг щось таке скоїти? Я був ось у цій кімнаті й нікуди не виходив.

– Що ж, як то зробив не ти, то ти однаково знаєш, хто міг це зробити, злодюжко, – кричала моя мати. – Та ти просто злодій. Я ніколи нічого в моєму житті не вкрала. Я не знаю, у кого ти такий злодюга вродився.

О Боже! Можете собі уявити чути таке лайно від власної матері? Моя сім’я полишила будь-які сподівання щодо мене, геть усі. Вони думали, що моє життя буде життям злочинця. Ніхто ніколи в моїй сім’ї не коїв нічого подібного. Моя сестра постійно говорила мені: «Знаєш, яка птаха не літає? Арештант! Арештант у клітці не літає!»

Якось раз ми були з мамою в гостях у її подруги Ваї. Чоловік Ваї був одним із тих хвалькуватих багатих хлопців. Він заснув, а я дістав із його кишені гаманець і взяв гроші. Прокинувшись, він сильно побив Ваю, думаючи, що то вона взяла гроші. Усі в окрузі почали ненавидіти мене до глибини душі. А якщо хтось мене й не ненавидів, то вже точно заздрив мені. Навіть гравці. У мене були залізні нерви.

Це було неймовірно. Мене зовсім не хвилювало, коли, схопивши чийсь ланцюжок, я тягнув його хазяїна сходами так, що його голова стрибала мов м’яч: «Бум… бум… бум…» А мені що до того? Нічогісінько – мені треба той ланцюжок. Я нічого не знав про співчуття. Та й із чого б мені про це знати? Ніхто й ніколи не проявляв жодного співчуття до мене. Єдиний раз, коли я відчував співпереживання – це коли хтось застрелив чи підрізав мого друга. От тоді мені було сумно.

Але, чорт забирай, однаково ти це робиш. Ти думаєш, що тебе-то не вб’ють. Це може статися з будь-ким іншим, але не з тобою. Я просто не міг зупинитися. Я знав, що мене можуть вбити, але мені було байдуже. Однаково, думав я, мені не дожити до шістнадцяти, тож чого паритись? Мій брат Родні нещодавно сказав комусь, що вважав мене найсміливішим хлопцем з усіх, кого він знає. Але сам я не вважав себе сміливцем. У мене були хоробрі друзі, які ладні були лізти в перестрілку за свої коштовності, годинники чи мотоцикли. Вони не здавались, коли на них нападали. Ці хлопці користувалися найбільшою повагою в