Читати книгу - "Беззаперечна правда"

Хлопці не любили займатися кишеньковими крадіжками зі мною, тому що я був не таким терплячим та вправним, як інші. Я ніколи не був послідовним та спокійним, типу: «Я збираюсь взяти цього негра, робитиму це і це». Мені набагато ліпше вдавалося засліплювати людей.

Будь-який сильний хлопець може когось засліпити. Але трюк був у тім, щоб бути підступнішим і перехитрити їх. Більшість людей думали: «Вони мене розкусили, піду звідси». Але тільки не я. Якась леді могла цілий день тримати руку на своєму гаманці, і ми спостерігали й спостерігали за нею, а вона все тримала руку в кишені. Ми ходили за нею, а потім кидали її, залишивши спостерігати за нею одного малого хлопчика. І тут вона на кілька секунд послаблювала свою оборону, відвернувшись на щось – ось тут він і брав її. А потім він зникав. І перш ніж йшли, ми чули задушевний крик: «А-А-А, мої гроші, мої гроші!» Це було божевільно. Але нам було плювати.

Найпростішим було вирвати чийсь золотий ланцюжок. Я займався цим у метро. Я сідав біля вікна. Тоді можна було відкривати вікна в вагонах метро. Тож я опускав кілька вікон, і коли вагон зупинявся і нові пасажири заходили і сідали біля вікна, я схоплювався щойно потяг починав повільно розганятися і зривав по дорозі їхні ланцюжки. Вони верещали й дивились мені вслід, але не могли вискочити вслід за мною з поїзда. Я лагодив застібку й залишав ланцюжок на кілька днів у себе, він добре пасував мені і я ним хизувався, аж доки не продавав його, до того, як старші хлопці заберуть його в мене.

Попри те, що я почав здобувати статус, мені зовсім не вдавалося заводити стосунки з дівчатами. Вони мені подобались, але я зовсім не розумів, як сказати їм про це. Одного разу я дивився, як дівчата стрибали через скакалку, вони мені сподобались і я захотів пострибати з ними. Тож я почав їх дражнити, і тут, просто на рівній дорозі ці п’ятикласниці стали лупцювати мене. Я валяв із ними дурня, але вони сприйняли все всерйоз і просто напали на мене зненацька. Я занадто пізно серйозно задумався навчитись давати здачі. На той момент, хто б не підійшов й не спробував би взяти верх наді мною – будь-хто вигравав. Я не хотів із ними битися.

Ні для моєї матері, ні для сестри не було секретом те, що я грабував і вів антисоціальний спосіб життя, щоб заробити нам грошей. Вони бачили мій гарний одяг, і я приносив їм їжу – піцу, бургер Кінг і МакДональдс. Моя мати знала, що нічим добрим я не займаюсь, але тоді вже пізно було мене перевчати. Я став дитиною вулиць. Вона думала, що я злочинець і що я погано закінчу. Певна річ, вона вже бачила таке раніше – дітей, як я, і що з того виходило. Я крав що завгодно і в кого завгодно. Для мене не було жодних перешкод.

Моя мама визнавала за краще жебракувати. Мене бентежило те, якою занадто чесною вона була. Вона завжди випрошувала гроші; просто вона такою вродилась. Я давав багато грошей сестрі на наше господарство, щоб вона допомагала мамі. Іноді я давав мамі сотню баксів, але вона не повертала їх мені. Вона зовсім мене не поважала. Я говорив: «Ма, ти винна мені трохи грошей». А вона просто відповідала: «Та ти мені життям зобов’язаний, малий. Не збираюсь тобі нічого повертати».

Великі діти з нашої округи знали, що я краду, тож вони відбирали в мене гроші, прикраси й моє взуття, а я боявся говорити про це мамі. Я просто не знав, що мені робити. Вони били мене і відбирали у мене голубів – вони знали, що всі ці знущання наді мною зійдуть їм з рук. Баркім не навчив мене битися. Він просто навчив мене одягатися в гарний одяг і мити дупу. Зазвичай, коли хтось кричав на мене на вулиці або гнався за мною, я просто кидав свої речі й тікав. Тож наді мною знову знущалися, але тепер я був більш примітним.

Я ставав старшим, і мені завжди хотілось бути в центрі уваги. Мені хотілось бути тим пацаном, який говорить всяку фігню типу: «Я тут найкрутіший на районі», «У мене найкращі пташки». Я хотів неодмінно бути тим вуличним пацаном, дотепно балакаючим бичком, але… я був для того занадто сором’язливий і незграбний. Якби я тільки спробував отак патякати, хтось неодмінно підходив до мене і бив мене по голові: «Стули пельку, нігер». Але я відчув смак того, як це купатися в променях уваги публіки, коли встряв у свою першу вуличну бійку.

Одного дня я пішов в округу на Кроун-Хайтс і пограбував будинок зі старшим товаришем. Ми знайшли там 2200 доларів і він відстебнув мені з них 600. Я взяв їх і пішов до зоомагазину купити на сотню собі голубів. Їх запакували мені в коробку, і власник магазину допоміг мені дійти з ними до метро. Коли я вийшов із потяга, хтось із моєї округи допоміг мені дотягнути коробку до закинутого будинку, де я ховав своїх голубів. Але цей мій помічник пішов і розповів комусь із дітей нашого кварталу, що у мене є всі ці птахи. Отож хлопець на ім’я Гарі Флаверс і його друзі прийшли і почали мене обкрадати. Моя мама побачила, як вони вовтузяться з моїми птахами, і сказала мені. Я вибіг на вулицю і зіткнувся з ними віч-на-віч. Вони побачили, що я наближаюсь, і припинили хапати птахів, але Гарі продовжував тримати одного голуба під курткою. До того моменту навколо нас зібрався неабиякий натовп.

– Поверни мені мого птаха, – сказав я.

Гарі витягнув птаха з-під куртки.

– Хочеш цю пташку? Ти хочеш цю чортову пташку? – звернувся він до мене. І він просто скрутив птахові голову й жбурнув його в мене, так що кров із нього хлюпнула мені в обличчя та на сорочку.

– Бий його, Майку, – крикнув мені один із моїх друзів. – Не бійся, просто вдар його.

До того я завжди боявся битися з будь-ким. Але там, у нашому районі, був старший хлопець на ім’я Уайз – колишній боксер Поліцейської Атлетичної Ліги. Він, бувало, курив із нами косяк і, одурівши, починав боксувати. Я спостерігав за ним, а він говорив: «Давай,