Читати книгу - "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Нільс шукав бідолашного Тірле недовго. Він попростував прямо до кущів, звідки раніше долинав пискіт.

— Тірле, Тірле! Де ти? — гукав він, розсуваючи густі гілки.

З чагарів у відповідь йому хтось тихесенько пискнув.

— Ага, ось ти де! — сказав Нільс і сміливо поліз уперед, ламаючи по дорозі сухі стебла і сучки.

У самісінький гущавині чагарів він побачив сіру грудочку шерсті з ріденьким, як віничок, хвостиком. Це був Тірле. Він сидів на тонесенькій гілочці, вчепившись за неї всіма чотирма лапками, і так тремтів зі страху, що гілка розгойдувалася під ним, наче від сильного вітру.

Нільс спіймав кінчик гілки і, як на канаті, підтягнув до себе Тірле.

— Перебирайся до мене на плечі, — скомандував Нільс.

— Я боюся! Я впаду! — пропищав Тірле.

— Так ти ж уже впав, більше падати нікуди! Лізь швидше!

Тірле обережно відірвав від гілки одну лапу й учепився за плече Нільса. Потім він учепився за нього другою лапою і, нарешті, весь, разом із тремтячим хвостиком, забрався Нільсові на спину.

— Тримайся міцніше! Тільки кігті не дуже запускай, — сказав Нільс і, зігнувшись під своєю ношею, поволі побрів назад. — Ох і важкий же ти! — зітхнув він, вибравшись із гущавини.

Він зупинився, щоб трохи перепочити, аж зненацька знайомий скрипучий голос задеренчав прямо у нього над головою:

— А ось і я! Ось і я!

Це була довгохвоста сорока.

— Що це у вас на спині? Дуже цікаво, що це ви несете? — стрекотала сорока.

Нільс нічого не відповів і мовчки попрямував до сосни.

Але не встиг він ступити і трьох кроків, як сорока пронизливо закричала, застрекотіла, залопотіла крильми.

— Розбій серед білого дня! У білки Сірле викрали білченя! Розбій серед білого дня! Нещасна мати! Нещасна мати!

— Ніхто мене не викрадав — я сам упав! — пискнув Тірле.

Проте сорока і слухати нічого не хотіла.

— Нещасна мати! Нещасна мати! — твердила вона.

А потім зірвалася з гілки і стрімко полетіла вглиб лісу, викрикуючи на льоту одне і те саме:

— Розбій серед білого дня! У білки Сірле викрали білченя! У білки Сірле викрали білченя!

— От тріскачка! — сказав Нільс і поліз на сосну.

Нільс був уже на півшляху, як раптом почув якийсь глухий шум.

Шум наближався, ставав дедалі гучнішим, і скоро все повітря виповнилося пташиним криком і лопотінням тисяч крил.

Зусібіч до сосни зліталися стривожені птахи, а серед них снувала туди-сюди довгохвоста сорока і гучніше за всіх кричала:

— Я сама його бачила! На власні очі бачила! Цей розбійник Нільс викрав білченя! Шукайте злодія! Ловіть його! Держіть його!

— Ой, я боюся! — прошепотів Тірле. — Вони тебе заклюють, а я знов упаду!

— Нічого не бійся, вони нас навіть не помітять, — хоробро сказав Нільс. А сам подумав: «А й справді — заклюють!»

Але все обійшлося благополучно.

Під прикриттям гілок Нільс із Тірле на спині дістався нарешті до білчиного гнізда.

На краю дупла сиділа білка Сірле і хвостом витирала сльози.

А над нею кружляла сорока і без угаву стрекотіла:

— Нещасна мати! Нещасна мати!

— Беріть вашого сина, — важко дихаючи, сказав Нільс і, наче торбину борошна, скинув Тірле в отвір дупла.

Побачивши Нільса, сорока замовкла на мить, а потім рішуче струсонула головою і застрекотіла ще голосніше:

— Щаслива мати! Щаслива мати! Білченя врятоване! Хоробрий Нільс урятував білченя! Хай живе Нільс!

А щаслива мати обійняла Тірле всіма чотирма лапами, ніжно гладила його пухнастим хвостом і тихенько посвистувала від радості.

І раптом вона обернулася до сороки.

— Постривай, — сказала вона, — хто ж це тріскотів, що Нільс украв Тірле?

— Ніхто не тріскотів! Ніхто не тріскотів! — застрекотіла сорока і про всяк випадок відлетіла подалі. — Хай живе Нільс! Білченя врятоване! Щаслива мати обіймає своє дитя! — кричала вона, перелітаючи з дерева на дерево.

— От, понесла на своєму хвості останні новини! — сказала білка і пошпурила їй услід стару шишку.

Тільки під вечір Нільс повернувся додому — тобто не додому, звичайно, а до болота, де відпочивали гуси.

Він приніс повні кишені горіхів і два прутики з нанизаними сухими грибами.

Усе це подарувала йому на прощання білка Сірле.

Вона провела Нільса до узлісся і ще довго махала йому услід золотистим хвостом. Вона б провела його й далі, але не могла: по рівній дорозі білці ходити так само важко, як людині по деревах.

А лісові птахи провели Нільса до самісінького болота. Вони кружляли над його головою і на всі голоси виспівували на його честь дзвінкі пісні.

Довгохвоста сорока старалася найбільше і пронизливим голосом викрикувала:

— Хай живе Нільс! Хай живе хоробрий Нільс!

Наступного ранку зграя покинула болото. Гуси вишикувалися рівним клином, і стара Акка Кебнекайсе повела їх далі.

— Летимо до Гліммінгенського замку! — крикнула Акка

— Летимо до Гліммінгенського замку! — переказували гуси по вервечці.

— Летимо до Гліммінгенського замку! — закричав Нільс у самісіньке вухо Мартіну.

З усіх сторін Гліммінгенський замок оточений горами. І навіть дозірні башти замку здаються вершинами гір.

Ніде не видно ні входів, ані виходів. Товщу