Читати книгу - "Аеніль"

— Ірене Урегус, магістерка алхімії та чародійства, — вимушена була відрекомендувалися Ірене, аби не порушувати правил увічливості.

Майстер Елітіс промовчав, хоч і відчув запитальний погляд дівчини на собі. Вона була здивована, що він знав її народ, адже більшість викладачів уявлення не мали, звідки вона. Їй завжди доводилося розповідати все самій, а потім ще й довго пояснювати, де знаходиться її країна.

Ірене розірвала тишу:

— У майстра Мейсона сьогодні другого уроку немає, а третій — у другій групі чарівників. Це в їхньому головному класі на третьому поверсі. Ви, напевне, зможете зустріти його там до або після заняття.

— Дуже вам дякую, панно магістерко, — промовила дівчина. Тривоги в її голосі поменшало.

Однак саме в цю хвилину двері рвучко відчинилися й до вітальні впевнено зайшов не хто інший, як майстер Йон Aуст Мейсон власною персоною.

Це був високий красивий чоловік, з лискучим світлим волоссям до плечей, атлетичною статурою, впевненими та рішучими рухами. Його погляд завжди був зверхнім і насмішкуватим, немов у дворянина серед зграї блазнів. Саме так він і почував себе поміж учнів, а, можливо, і серед колег.

Він рішуче пройшов до свого столу, навіть не глянувши в бік учениці, що на нього чекала. Поклав на стіл стос списаних учнями аркушів, заглянув у кілька шухляд, а потім незадоволено оглянув поверхню столу. Зиркнув у бік Ірене, котра продовжувала вивчати розклад, але вже свій.

— Ви не бачили на моєму столі папку з роботами учнів?

— Ні, — холодно і байдуже відповіла Ірене. Було помітно, що ставлення до свого керівника у неї не дуже позитивне. Проте майстер Мейсон пропустив відповідь повз вуха і відповів сам:

— Так. Я, мабуть, залишив їх у своєму кабінеті, а не тут.

Він уже звик до майже цілковитого бойкоту його персони викладачами відділення алхімії. Адже його призначили згори, без будь якого узгодження з ними і після звільнення з цієї посади майстра Стесагора, якого тут усі дуже поважали. Усі знали, що майстра Мейсона призначили лише для того, аби контролювати це неблагополучне відділення. Керівництво Академії завжди боялося, щоб жодне відділення не очолив представник Темних, а майстра Стесагора завжди в цьому підозрювали.

— Майстре Мейсоне… — пролунав нерішучий голос Гелео. Вона тільки зараз наважилася звернутися до нього. Увесь її вигляд говорив про хвилювання і страх.

Ірене відійшла від розкладу і сіла за свій стіл. Вона з жалем дивилася на дівчину.

Майстер Мейсон повернувся до лебенійки і зміряв її зневажливим поглядом. Потім поглянув на Ірене. В його очах відчувалося питання: «Що вона тут робить?» Ірене проігнорувала цей погляд.

— Я завершила реферат з теорії чарів, — таким же тремтячим голосом продовжувала дівчина…

— Реферат потрібно було здати позавчора, — грубо відрізав майстер і відвернувся, вказуючи, що розмова завершена.

— Майстре, я прошу вибачення, але… я не могла виконати практичну частину раніше… я маю певні проблеми з використанням чарів… мені це дуже складно…

— Мене це не стосується, — у голосі майстра почала відчуватися роздратованість, він навіть не обернувся до учениці. —Якщо ви не здатні чарувати, то вам нічого тут робити. Повертайтеся у свої Лебенії і навчайтеся там. Бісероплетінню, — він неприємно захихотів.

Руки лебенійки, що тримали товсту пачку ретельно списаних аркушів, затремтіли. Ірене звернула увагу на її химерні, яскраво-блакитні нігті. Вони аж побіліли, з такою силою вона стиснула реферат. Обличчя дівчини скривилося — так схоже на людину, й одночасно не схоже. Великі синюваті сльози виступили у її очах. Вона розвернулася й пішла до дверей. На виході затрималася і поклала свій реферат на одну з полиць шафи, що там була. Потім обернулася і зовсім несподівано вклонилася Ірене. Швидко і беззвучно вийшла з вітальні.

Майстер Мейсон розібрався зі своїми паперами і теж невдовзі вийшов.

— Бідна дівчинка, — проказала Ірене. — Навряд чи вона колись складе у нього іспит.

— З яких це пір ти переймаєшся долею учнів? — іронічно запитав майстер Елітіс.

— Я вперше бачу лебенійку… і… Мені здається, що Мейсон ставиться до неї так саме через її кров. А я ненавиджу таке, особливо, якщо мова йде про дітей.

— Тебе можна зрозуміти. — Майстер Елітіс усміхнувся.

Ірене враз спохмурніла.

— Так. Бо я теж відчувала себе так, коли вчилася, коли мене взяли до Клану.

— Не варто перейматись через це так сильно, — заспокійливо промовив майстер. — Таке всюди трапляється, нічого дивного і страшного тут немає. В Академії бувають набагато жахливіші речі. Краще захищати учнів від них.

— Так. Ви праві, — відповіла після паузи Ірене.

Вона підійшла до дверей і взяла з полиці роботу лебенійки, повернулася за свій стіл і стала її розглядати. Почерк у дівчини був химерний. Літери дуже рівні, правильно виписані, але з якимись химерними гачками і нахилами в інший бік.

— «Відділення чародійства, перший курс, третя група», — зачитала Ірене частину підпису лебенійки.

— То й що? Хочеш у неї викладати?

— Можливо… — задумливо відповіла Ірене. — Я впевнена, що ця робота краща, ніж усі інші, які перевіряв Мейсон.

Майстер Елітіс щось нерозбірливо мугикнув, а потім сказав:

— Добре, досить вже про дурниці розмовляти. Мені пора йти, заняття розпочалось.

Ірене запитально обернула до нього голову. Але він не продовжив, бо саме знайшов той сувій пергаменту, який так довго шукав.

З радісним виглядом чоловік обережно поклав його у кишеню і лише потім сказав:

— Я бачив сьогодні ту дівчинку… з твоїх… У неї проблеми з руками. Вона ледве володіє ними, сьогодні перевернула казанок з сумішшю на уроці.

— З руками? — здивовано перепитала Ірене.

— Так.

— Не знаю… невже це пов’язано? — у її голосі звучала розгубленість.

Майстру це не сподобалося. Він чекав пояснень, а не питань.