Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Це ж у Марії Іванівни на заводі вибух?

— Так, — відповів Малахов, — я ж сказав, чекати її нічого, їй, бідолашній, зараз не до свят.

— Ой лихо ж яке! — стискаючи долонями повні рожеві щоки, зітхнула Люба.

— Сідайте до столу, — розважливо сказав Зуб. — У Басової в житті бували вже більші неприємності, та коли всі живі, то біди великої не сталося.

— Прошу до столу, — голосно сказав Малахов, вже відчуваючи, що свято, яке почалося так хороше і мало бути таким веселим, зіпсовано вкрай. — Все буде добре. Не треба хвилюватись.

Широким, упевненим рухом він наповнив іскристі кришталеві бокали.

— Я не піду з цієї кімнати, доки не вип’ємо чарку доброго вина за здоров'я Любочки, за її паспорт, за її щастя, за її повноліття.

Вікна кабінету директора хімічного заводу Марії Іванівни Басової виходили просто на широке заасфальтоване подвір’я. Видно було величезні, чимось схожі на міх гармошки, коксові батареї, високі холодильники і скрубери, а над всім тим — густе плетиво газопроводів, труб, електродротів, густі клуби пари з коксогасного майданчика і їдкувата, прозора хмарина пилюги, диму і задушних випарів величезного хімічного заводу.

Коли глянути навкруги, то дивним стає повне безлюддя, яке панує на заводському подвір'ї. Десь біля пультів управління сидять інженери або техніки і звичними очима стежать за коливанням тоненьких стрілок на білих циферблатах. А звіддаля, — заховані товстими стінами і сталевими засувками, — всім керують слухняні і точні автомати. Тому ніхто не дивується, що тут відносно мало робітників і багато техніків та інженерів.

Того дня кабінет директора заводу Марії Іванівни Басової являв собою трохи незвичайну картину. Можна було навіть подумати, ніби законна господиня назавжди покинула його і тут опинилися випадкові люди, які поживуть трохи в цій великій, обставленій важкими полірованими меблями кімнаті і зникнуть назавжди, залишаючи тільки неясний спогад про себе, не більше.

Костянтин Павлович Ігнатьєв, інженер і винахідник, лежав на довгому, оббитому волохатою рубчастою матерією дивані обличчям вниз, уткнувшись носом і щоками у самісінький куток, і плечі його інколи коротко здригалися, ніби від стриманого ридання чи крайнього обурення. Добре пошитий сірий костюм зім'явся, але Костянтин Павлович на такі дрібниці не зважав.

І справді, було від чого впасти у відчай. Вчора ставився перший дослід, і закінчилася ця історія вибухом, катастрофою, великими збитками. Він віддав роботі над цим винаходом багато років, він ясно бачив у мріях свою пластмасу, прозору, ніби скло, міцнішу від сталі, пластичну і легку для обробки. З неї можна було б будувати не тільки звичайні літаки, які раптом стали б у кілька разів легшими і потужнішими, але, мабуть, і міжпланетні кораблі майбутнього. Та що там літаки! Мости, будинки, рейки, найскладніші машини, — все можна було б робити з цієї пластмаси! І от тобі маєш! Розвалено пів-лабораторії. Страшно навіть подумати про це, не те що глянути.

А трапилося це тому, що він, Костянтин Ігнатьєв, дозволив провести дослід раніше, ніж сам думав, передав велику частину роботи в чужі руки! Шукай тепер винного, як того вітру в полі.

З того часу, як він уперше зробив доповідь на технічній раді заводу, у нього з’явилось дивне і прикре почуття, ніби винахід якось віддалився від нього, немовби став не його тільки особистою власністю, а розчинився серед всіх інженерів. Ревно і причіпливо стежив Ігнатьєв за тим, щоб ніхто і ніколи не забував його авторства, і тут скаржитись не було ніяких підстав. Усі працювали саме над «винаходом Ігнатьєва», ніхто не забував згадувати його прізвище, та відчуття якоїсь невдоволеності, відчуженості не зникало ні на мить. Він ніби ревнував до свого винаходу усіх інженерів, які так ретельно допомагали його здійснити, сам часто намагався зрозуміти це почуття, але розібратися в ньому не міг.

Інколи думалося навіть: краще було б, коли б цей винахід почали затирати, коли б на шляху до його здійснення стало б десятків зо три чинуш і бюрократів, коли б доводилось продиратися крізь сотні перепон, бути мучеником за свою ідею… А тут все йшло на диво легко, швидко. Рік тому на технічній раді Басова оголосила винахід надзвичайно важливим, віддала всі потрібні накази, виділила потрібні кошти. От саме з цього все і почалося. Саме з тієї хвилини, коли Басова все взяла в свої руки і примусила поставити цей ризикований дослід! Ніби не можна було почекати ще три-чотири роки, коли вже ніякого риску не було б!

Ігнатьєв ще глибше втиснувся обличчям у куток дивана, ніби намагався весь влізти у маленьку шпарку між спинкою і подушкою, заховатися там надійно і міцно. Він не звертав ніякої уваги на присутність в кімнаті ще однієї людини, він був остільки захоплений власними переживаннями, що, мабуть, грому не почув би.

А між тим по діагоналі директорського кабінету, переходячи з пухнастого китайського килима на блискучий паркет і знову повертаючись на килим, рівномірно, ніби маятник, ходила висока білява дівчина. Темні густі брови її зійшлися над переніссям майже в одну лінію і дивно контрастували зі світлою хвилею волосся. Кругле обличчя з повними щоками і ледь-ледь кирпатим носиком, обличчя, створене для веселої сонячної усмішки, було бліде і похмуре. Яскрава фарба на губах, яка звичайно так личила інженерові і науковій співробітниці лабораторії Зої Василенко, зараз здавалася чимось зайвим, недоречним, вона навіть спотворювала вродливе лице.

Склавши руки за спиною, наче роблячи