read-books.club » Сучасна проза » Справа прокурора Малахова 📚 - Українською

Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Справа прокурора Малахова" автора Вадим Миколайович Собко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 85
Перейти на сторінку:

Вона швидко навела лад на столі, ще раз усе перевірила і лишилась задоволена діяльністю Варвари Павлівни.

— Ну, покажи ж мені свій паспорт, Любчик!

Люба підбігла до піаніно, взяла темнозелену книжечку. Погляд матері весь час невідривно стежив за міцною постаттю дівчини і було тільки одне місце в кімнаті, де він ніби спотикався — це коли доводилося глянути на фото Любиного батька. Ніхто, а найбільше сама Ганна Кирилівна, не змогла б розповісти, чому у неї якісь непрості стосунки з цим добре знайомим фото давно зниклої з її життя людини.

— Дивись, справжнісінький паспорт, от тільки фото якесь дуже маленьке і неправильне. Я тут виглядаю немовби мені десять років, а не шістнадцять, — поскаржилась Люба. — Але це нічого, через п’ять років його замінять. Тоді виглядатиму краще.

— Це теж дуже хороше, — відповіла мати. — Все правильно, вельмишановна Любов Сергіївна, тисяча дев’ятсот сорокового року народження. А сьогодні у нас вересень тисяча дев’ятсот п’ятдесят шостого. Дітися нікуди, все правильно, шістнадцять років.

— І яких років, — сказав Малахов. — Раніше подій, що припали на ці шістнадцять літ, людині вистачило б на цілих два життя.

В кімнаті запала тиша, це була одна з тих хвилин, коли співбесідникам здається, ніби розмова і не переривалася, так могутньо захоплює їх потік спогадів і думок. Різко вириваючись із цього потоку і повертаючись до теми, яка зараз цікавила його найбільше, Іван Семенович Зуб запитав:

— Що ж такого цікавого було на літучці, Ганно Кирилівно? Дуже лаялися?

— Лаялися? Ні, ми не лаялися, ми сперечалися і ще, мабуть, багато і гаряче сперечатися будемо. Ви знаєте, я ще і зараз заспокоїтися не можу. От минув двадцятий з’їзд, і я бачу, як після його подиху багато чого змінилося в країні, люди стали думати ширше, сміливіше, і те, що раніше здавалося страхітливим чи зовсім недосяжним, зараз вже нікого не лякає. Люди сміливими, дерзновенними стали. Але виявляється, ще є місця, де подиху цього вітру не відчули.

— Чи не захотіли відчути, — сказав Малахов.

— Правильно, чи не захотіли відчути, бо це зачіпає чиїсь усталені репутації, авторитети чи звички, дехто не розумів, що боротьба наша не закінчилася двадцятим з’їздом, а йде на повний хід. І в цій боротьбі для нас рік марно витратити — значить програти.

— Так, — повторив Зуб. — «В наші дні великі відкриття вимагають сміливості, дерзання, бо інакше втрачається безповоротний фактор — час». Хороша думка.

— Я її дуже ясно в усій роботі двадцятого з їзду відчула і статтю тому написала. Інколи ми боїмося на сміливу пробу піти, кілька тисяч на неї витратити, а втрачаємо на цій справі мільйони, а найголовніше — час.

Вона раптом замовкла, ніби сама себе перебила, і збентежено сказала:

— Пробачте, ради бога, люди добрі. Це я на літучці все говорила, свою точку зору захищала, але й тут спинитися не можу, все мене на промову заносить. Годі! Любонько, ну, де ж це наша Марія Іванівна? Їсти страшенно хочеться.

— Багато ще в тебе гарячих літучок буде, це можна гарантувати, — сказав Малахов. — А думаю я, що ти цілком права. Візьміть, будь ласка, трубку, Іване Семеновичу, — попросив він, очима вказуючи на телефон, звідки почувся срібний дзвіночок.

— Слухаю, — басовито сказав Зуб. — Ні, це не Малахов. Зараз передам. Вас, Володимире Івановичу.

— Поговорю я — і за стіл, — сказав Малахов, беручи трубку, — міський прокурор Малахов слухає.

Він міцно притулив до вуха трубку і, слухаючи, притискав її все міцніше, і обличчя його мінилося на очах. З радісного, безтурботного ставало воно заклопотаним, враженим непідробленим болем. Потім знову стало байдужим, таким, як завжди бувало під час служби, коли нічого не можна було на ньому прочитати. Ця зміна виразів ні для кого не пройшла непоміченою, і почуття тривоги запанувало в їдальні.

— Так, так, так, — примовляв Малахов майже машинально, і звук цього короткого слівця нагадував падіння каплі, яка уперто і методично довбає камінь.

— Так, так, так, — терпляче слухав свого невидимого співрозмовника Малахов і раптом спитав: — Жертви є? Так, так, так. Гаразд. Буду. Дуже дякую. До побачення.

Встав з тахти, на яку присів розмовляючи, пройшовся по кімнаті і сказав:

— Сідаймо до столу, друзі. Басової, на жаль, не буде.

Він сказав ці слова весело, як говорив і раніше, до цього недоречного телефонного дзвінка, але всі розуміли, що він тільки вдає цілковитий спокій, а насправді Любоччине свято для нього зіпсоване якоюсь неприємною подією. Запитувати про цю неприємність було, може, трохи незручно, але Ганна не витримала:

— Що трапилося?

— Нічого особливого, — вже цілком володіючи собою, своїми словами, виразами, усмішкою, відповів Малахов. — Годину тому стався великий вибух на хімічному заводі. Загинула дорогоцінна апаратура. Збитки, очевидно, величезні.

— Є жертви? — зразу вхопився за найголовніше Зуб.

— Ні, один поранений.

— Тобі зараз доведеться їхати?

— Очевидно, доведеться.

До свідомості Любочки тільки тепер дійшло справжнє значення усіх сказаних слів. Вона сплеснула руками і мало не заплакала.

1 ... 9 10 11 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа прокурора Малахова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Справа прокурора Малахова"