Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

Павлинка червоніє:

— А так... Якось так... Навіть сама не знаю, коли і як.

— Знаєш, знаєш,— стиха втручається до розмови Балч.— Чого соромитися.

— Це нібито я вже й маю один клас,— втішається Агнешка.— Вітаю, пані Завислякова.

Павлинка червоніє ще більше.

— Називайте мене просто Павлинкою,— мовила несміливо, але виразно, сяючи щирими, трохи заклопотаними сірими очима,— Я сестра Зависляка, городника, а не Завислякова. Мого убили ще перед війною, ще перед шлюбом... Я, знаєте, пані,— тяжко зітхнула,— без чоловіка.

— Бідненька! — стискує їй обидві руки Агнешка і сама бентежиться від отого зізнання, і вже сердиться на себе, бо відчуває, що й сама червоніє, уникає щирих очей Павлинки.

Тим часом Льоді, що все непомітно позиркувала на замисленого Балча, надокучило гратися з Флоксом. Відпустила пса до зраділих дітей, а сама, аби чимось зайнятись, ухопила в обійми малюка в шапочці й заходилася дражнити його.

— Мар’янеку, ти бачив гномів?

— Бачив! — наїжачується малюк.

— А я тобі кажу, що їх нема.

— Є! Я бачив! Є! — Мар’янек виривається від Льоди і з плачем підбігає до матері. Агнешка погладжує його по блакитній шапочці. Хтось іззаду кладе руку на її долоню й здіймає з дитячої голівки.

— Ідіть, будь ласка, за мною сюди. Прошу.

Балч веде її на ганок, а звідти до чималої кімнати. З ледь вловимих прикмет Агнешка здогадується про її призначення. Одна тільки шкільна лава під стіною, а на ній кілька музичних інструментів. Замість класної дошки на стіні вже посіріла кухонна дошка, списана чорними кривульками. В кутку залізна грубка з трубою. Всі ці деталі Агнешка пригадає аж завтра, коли обмірковуватиме, що потрібно для обладнання класу. Та коли ввійшла до кімнати, вона насамперед побачила отого чоловіка на верху малярської драбини, кремезного здорованя, супровідника Балча під час зустрічі біля озера. Тепер же, побачивши дівчину, чоловік, знітившись, упускає додолу жмут декоративних паперових віночків, фестонів. Тоді злазить з драбини й незграбно вклоняється Агнешці. Балч знайомить:

— Семен, мій ад’ютант. І разом з тим шофер, листоноша, візник, а при потребі й декоратор. Втілення талантів. А найголовніше — неговіркий. Все-таки оці прикраси, що там, Семене, приховувати, досить бридкі.

Семен безпорадно розводить руками.

— Ми їх трохи підправимо,— втручається Агнешка. — Дещо змінимо? О, може б, так?

І вона завзято береться до паперових прикрас. Підсунутими Семеном ножицями вирівнює невдало вирізані емблеми й літери. Це, певно, мав бути голуб. Товстий, ніби квочка. Квочка квочкою, а головне, що ця оздоба провіщає мир. Отже, ще три літери, так.

— Чудово, пані Агнешко! — хвалить Балч.— Куди там Пікассо. Ви, пані, трохи розважтеся всім цим, а я зараз повернусь.

Його очі зблиснули натхненням. Легенько підштовхує Семена поперед себе, і обоє виходять. Біля Павлинки й Льоди застають тепер ще й садівника. Януарій Зависляк, людина, пригнута до землі й похмура, відводить погляд, зизуючи туди, де тим часом зібрався гурт любителів ловити гав, переважно жінок.

— Маєте собі вчительку! — гукає їм Балч.

— Нарешті вже,— озивається котрась.— Давно пора.

Але Балч не підтримує розмови, обриває її нетерплячим, байдужим жестом. І відразу ж звертається до садівника:

— Слухай, Януарію...

— Ви щось кажете, Льодзьо? — нахиляється Зависляк ДО; Пживлоцької, нібито це вона звернулася до нього.

— Не Льодзьо, віслюче, а я. Семене! Слухайте і ви обидві. І ти, Елько. Негайно перенесіть все потрібне для вчительки сюди ось. Тільки не через клас, а через сіни. За п’ять хвилин щоб все було на місці.

І, даючи такий інструктаж, показує на вікно кімнати, суміжної з класом. Павлинка заніміла від подиву. Нарешті розгублено озивається:

— Але ти ж розпорядився інакше. Для неї вже все приготовлене.

— Всі гості,— квапливо приєднується і Льода,— завжди мешкали...

— Ну й дурні ви обидві! — рішуче перебиває Балч.— Це ж учителька, а не гість. Збагнули? Вона хоче бути при класі, у школі. Починайте!

Януарій, ніби й не чуючи, знову нахиляється до Пживлоцької й питає тим же глухим, безбарвним голосом:

— Що робитимемо, Льодо?

— Та дай мені спокій! — Льода аж тупнула спересердя.— Роби, що кажуть.

— Елько, віднеси-но малу додому, коли так,— якось невпевнено вирішує Павлинка.

А Семен, найстаранніший, вже виносить з сусіднього будинку потрібні для Агнешки речі. В гурті гаволовів, досі спокійному, враз аж зашуміло від гомону.

— То ви вже повимивалися до балу? — гукає до жінок Балч.— Якщо ні, то піду з котроюсь, спину помию.

Старий селянин понуро сплюнув і відвернувся, молодиці захихотіли, але відразу ж і змовкли під грізним поглядом війта. Неохоче й спроквола розходяться, оглядаючись на оті спішні переносини, поки з усієї юрми залишається тільки одна дівуля, висока, гожа, визивно усміхнена. Балч підходить до неї, майже грудьми в груди, однак вона зухвало дивиться йому просто в зіниці і зі сміхом тицяє йому в губи кінцем товстої коси.

— Ти, Пелю, чого