Читати книгу - "Донор для небіжчика"

«Усе, а тепер досить! — наказав він собі. — Досить про це!»

Було вже зовсім темно.

Герман зрозумів, що продовжувати їхати немає сенсу. Та й відпочити пора. Імовірно, внутрішній годинник уже давно намагався йому про це нагадати, але він не звертав уваги.

«Отож на сьогодні досить» — повторив подумки Герман.

Зупинитися краще було б за межами якогось населеного пункту — ночувати він збирався в машині; шукати готель було попросту нерозумно.

Нарешті він з’їхав із дороги й зупинився.

Випивши гарячої кави з термоса, Герман вийшов із машини подихати свіжим нічним повітрям. Звідкись здалеку чувся голос цикади; за нею підтягували два чи три цвіркуни. Небо було вкрите тонкими перистими хмарами, крізь які просвічувалися зорі (навіть у таку погоду їх було куди більше, ніж у місті в найяснішу ніч). Герман прибив на своїй щоці комара й викинув недокурок.

І раптом він почав блювати.

Це відбулося без будь-яких спазмів чи навіть натяків на нудоту.

Чортихаючись, він повернувся в машину й витягнув із бардачка паперові серветки.

Напевно, нічого дивного в цьому не було. Швидше, навіть закономірно: саме так і повинен був закінчитися один із найдовших і найбожевільніших днів у його житті. Уже прожити його до кінця — межувало з подвигом. Із самого ранку він планував епохальну розмову з Алексом — лише це коштувало Германові бозна-чого; потім просидів не менше двох годин у барі, ламаючи голову, що йому робити найближчим часом; потім зазнав божевільного тиску на свій мозок, намагаючись з’ясувати, ЯК (і — о чудо! — йому це вдалося); пережив спілкування в жахливій лікарні з «добрим лікарем»; і, нарешті, провів кілька годин за кермом своєї машини, вирушивши, як напіврозкладений труп, у Похоронне Турне. І ось він тут.

«Господи, — подумав Герман, намагаючись витягнути з пачки неслухняними пальцями цигарку, — невже це все відбулося сьогодні… всього за один день?!»

Тож немає нічого дивного в тому, що його знудило, — мабуть, це найменша ціна, яку він міг заплатити за цей день.

Зненацька йому згадався один кумедний епізод, коли він, Алекс і якісь їхні спільні друзі з університету років десять тому влаштували невеликий пікнічок на озері під Винниками, що за п’ятнадцять кілометрів від Львова. Тоді вони справді повеселилися, нализавшись просто до тваринного стану (здається, Герман навіть мукав). Але, безсумнівно, їх усіх перевершив Алекс. Він умудрився не тільки обблювати себе з ніг до голови, а й накласти у штани. А наступні кілька днів провів у похмурому настрої, переживаючи, щоб до нього не приклеїлося прізвисько типу «засранець» чи «гівнюк». Він майже щогодини дзвонив Германові додому, ледь не вимолюючи чергове «чесне слово», що той нікому й ніколи не розповість про те, що трапилося. Уже набагато пізніше Герман дізнався, що за мовчання інших Алекс розраховувався грішми. Зараз цей спогад Германові видався особливо приємним.

Він автоматично загасив цигарку в попільничці й відчинив дверну кватирку, щоб випустити дим назовні.

Тільки тепер він насправді відчув, яка нелюдська втома опановує його тіло й розум.

У відкрите віконце дверей залетів великий нічний метелик, принаджений світлом у салоні…

…Раптом Германові стало поганої Нестерпно… Немов його голову стиснули безжальні сталеві обручі, здатні будь-якої секунди розколоти череп на безліч дрібних осколків. Він відчув, що його очі починають вилазити з орбіт, і якщо це триватиме ще хоч трошки — вони просто тріснуть.

Герман коротко й майже беззвучно застогнав. «Боже, що зі мною?! — спалахнуло в онімілій свідомості. — Що зі мною діється?!!» Він думав, що знає, як може бути погано, знає, що таке сильний біль. Але тільки зараз зрозумів…

Він впився руками у своє обличчя.

«ЯКЩО ЦЕ ТРИВАТИМЕ ЩЕ ХОЧА Б КІЛЬКА СЕКУНД…»

Уранці, після того, як Герман пішов з офісу, Алекс був надзвичайно пригнічений. Він нервово відповідав на телефонні дзвінки, схоплювався при кожному сторонньому шумі за дверима його кабінету й курив цигарки одну за одною.

Не заспокоївся він і ввечері, коли повернувся додому: ще з порогу гаркнув на дружину; та мовчки подалась у кімнату, знаючи, що бувають такі моменти, коли краще зайвий раз чоловіка не дратувати.

Алекс довго метався усією своєю величезною квартирою в пошуках сам не знаючи чого. Нарешті він влетів у кабінет і довго крокував із кутка в куток.

Як він посмів?! Цей тюхтій йому був зобов’язаний усім! Що з того, що це була його (а не Алекса) ідея заснувати компанію, яка тепер процвітала; все одно це він — саме він! — відкопав і вклав у справу дев’яносто відсотків початкового капіталу (на відміну від Германа, що кинув якусь дульку). Саме Алексу довелося добряче потрясти усіх своїх родичів, від найближчих до сьомої води на киселі: багатих дядечків, тіточок, заможних далеких родичів дружини й інших. Перед кожним, зрозуміло, довелося принижуватися, здувати з їхнього взуття пилюку, робити щедрі