Читати книгу - "Квіти на снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Може, і справді в серці Каплера віднаходило якийсь відгук те, що я також з України, де народився й він. А може, зацікавив я його своєю любов’ю до книжок. Як би там не було, а взявся він учити мене всього, що знав сам. Знав він багато, але не покладався тільки на свою пам’ять – замовляв у Москві книжки. І наука в таборі просувалася темпами – куди там університетським! Антична і європейська література, історія й зокрема історія культури, психологія творчості, кінодраматургія, режисура… Усе це мій молодий мозок, нагло відлучений від навчання й спраглий до знань, жадібно вбирав у себе, як суха губка – вологу.
– Вийдеш на волю, приїжджай до Москви – я тебе до свого інституту влаштую, будеш кіно знімати чи сценаристом або актором станеш. А як не буде мене в Москві… Всяке може трапитися… Усе одно поступай вчитися. Ти маєш і розум, і характер. Запам’ятай: освіта дає людині відчуття свободи. А вчитися тобі після нашого табірного університету буде дуже легко, – сказав він якось після чергового заняття.
Сказав і загадково всміхнувся. Дивно так усміхнувся. Ніби задумав щось, але не знав, як той задум складеться. Та й хто там міг достеменно знати, яким боком повернеться його доля, чим завершиться день нинішній, що буде завтра й де він опиниться післязавтра.
Той вечір я майже не запам’ятав. Марив у тифозній гарячці. Епідемія вже забрала кілька десятків ув’язнених, але я мусів вижити. Мусів, бо не міг померти в неволі. Не міг! Я ж заклався, я ж… Навіть у ті короткі миті, коли язики вогневиці трохи спадали з мого розпеченого тіла і я виринав із небуття, насамперед чіплявся за думку про те, що не можу так закінчити життя. Ні! Ні! Ні! Нізащо! Мене рятували всім селом: припливали на червоних хвилях марень тато й мама, Соломійка й Марійка, родичі й сусіди, припливали з цього й з того світу, змочували мої спечені вуста криничною водою, обкладали мене від голови до п’ят прохолодним капустяним листям і подорожниками. Жар спадав, я знову приходив до тями й уперто повторював, що не можу, нізащо не можу померти тут, у цьому смердючому бараці за колючим дротом.
Одного разу крізь жовтий туман, що огортав мене з усіх боків, побачив Каплера й шпитального лікаря Рихтицького. Каплер про щось просив Рихтицького. Здається, щоб він потурбувався про мене, зробив для його табірного студента щось таке, що той мав зробити для самого Каплера.
Мені було байдуже, що має зробити Рихтицький. Я переймався куди важливішою справою: вижити, вижити і втекти, а вже тоді можна й померти. Коли ж нарешті зовсім випірнув із гарячки, геть змордований хворобою, Каплера в таборі вже не було. Залишилися тільки кілька стосів книжок і записка: «А. Горничу. Мене забирають. Сподіваюся, що на волю. Книжки лишаю тобі. Найперше рекомендую прочитати Шекспіра. Не зупиняйся: учися далі, читай. І не забудь: освіченість дає відчуття свободи. Довірся лікареві Р. Він допоможе тобі».
Шекспіра я вже перечитав разів три. Що тоді означає ця рекомендація?
Тижні за два, проходячи після лісоповалу біля шпиталю, я побачив крізь заґратоване віконечко Рихтицького. Той махнув рукою й приклав пальця до вуст: мовляв, зайди, але обережно. Біля дверей лікаря сиділо троє чоловіків у робах і один у солдатському однострої – вочевидь, наглядач супроводжував занедужалих в’язнів. Я для годиться закашлявся, присів і став чекати.
Рихтицький був із репресованих. У таборах бракувало кваліфікованих медиків, тому нерідко в шпитальних кабінетах можна було побачити неблагонадійних у білих халатах. Вони почувалися не набагато вільніше й ситніше, ніж ми. Табірне керівництво з недовірою ставилося до них, плювати йому було з високих сторожових вишок на те, як ті живуть і що їдять. Чимало таких лікарів, ослаблених холодом і недоїданням, підчіплювали невиліковні хвороби від своїх пацієнтів і самі ставали смертниками. Неважко було здогадатися, що Рихтицький також уже недалеко від фатальної межі. Обличчя аж сіре, щоки запали, під очима чорні кола, груди роздирає сухий кашель. Він похапцем узяв мене за плечі, повернув обличчям до віконця, ткнув під лопатки фонендоскоп і зашепотів:
– Завтра тебе переводять. Куди – не знаю. Але вже є список тих, кого етапують звідси. Я повинен був дати довідку, що ти вже видужав після тифу й годишся для етапу. Вибачай, мусів. Мене Олексій Якович про дещо просив. Я обіцяв, але вже не встигну. На жаль. Чекав, коли ти зовсім оклигаєш. Може, на новому місці тобі вдасться. – І вже голосно: – Тут Олексій Якович дав мені одну книжку почитати, казав, що ти її ще не читав, просив передати її тобі. Бачиш, навіть дарчий напис для тебе. Це п’єси Шекспіра. «Ромео і Джульєтта», «Гамлет», «Король Лір»… Дуже цікаво. Обов’язково прочитай! Ну, будь здоровий і не кашляй! – І знову пошепки: – Під форзацем… На обох палітурках… Обережно… Не забудь…
Уранці мене етапували. Знову Мордовія. Робота на лісоповалі. Привіз із собою торбу книжок. А серед них кілька крупних купюр. Вочевидь, гроші, сховані в томику Шекспіра, були призначені для Рихтицького як плата за якусь послугу, найімовірніше, за організацію втечі. Але лікар не встиг виконати обіцяне, а сумління не дозволило привласнити чужі гроші. Утім, він уже відчував, що скоро перебереться туди, де гроші не мають абсолютно ніякого значення. А от мені вони могли стати у великій пригоді. Я знову зібрався тікати.
Втеча з табору – справа майже безнадійна. Та ще й узимку. Але я вирішив: пан або пропав – виберу день, коли падатиме сніг, пробиратимуся через ліс, добре б у тайзі пересидіти період
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.