Читати книгу - "1918. Місто надій"

– Чекай-чекай! Але я думала, що ти залишишся тут. Он дивись, скільки людей і чинів офіцерських залишається в Києві…

– Ні, Ганно Дмитрівно, ти не бачиш усієї глибини речей. Багато хто залишається, бо вважає, що ця доля їх омине. Думають, дурні, що влада більшовиків – це така ж влада, як і Ради. Але вони помиляються, ой, як помиляються…

– Але ж матінка! Як я її покину?

– Я ж кажу. Нехай тітонька Анастасія Федорівна про неї подбає.

– Куди їй? Адже вона теж хворіє. Та й Мишко, кузен мій, спокою їй не дає.

– Я розумію, що ти намагаєшся встежити за всіма, але спершу потрібно піклуватися про себе. Нам треба врятуватися, як з пожежі, уявляєш ти це собі?

– Ні, ні! Хіба так можна? Не впорається тітонька. Та й Морозов – потрібно за ним доглядати весь час. Що ж робити, Павлику?

Вітко схопився, пройшовся по кімнаті. Замиготіло електричне око лампочки: перебої на електростанції та глухі вибухи стали акомпанементом його ходи.

– Дурниці ти верзеш, Ганнусю. Невже ніхто не впорається? Попросимо ще когось. Ну, Господи ти Боже, хіба так можна?!

Ганна Дмитрівна замовкла. Вона стиснула пальці, переплітаючи тонкі суглоби, неначе коріння, що так міцно тримало її в цій квартирі. За мить вона так злилася зі світло-зеленими шпалерами, м’якою канапою, великою вазою, розлогим квітником і всім іншим, що, здавалося, стала предметом в інтер’єрі, а не живою людиною; якби вона зараз вийшла геть, то миттєво б розірвалися невидимі нитки, що тягнулися від її худого тіла до кожної значущої речі. А отже – зруйнувався б затишок і благодать. Так! Усе б упало, розбилося, розкришилося, перетворивши приміщення на смітник. Тому вона не підвелася, а завмерла, абсолютно нерухомо просидівши цілу хвилину.

– Я не можу, Павлику. Ти звертаєшся до мого розуму, але серце моє промовляє голосніше. Не можна залишити в цей тривожний час матінку – їй і так важко, а розлука з дочкою може її вбити. Та й приятель твій, знову-таки, Морозов, ще дуже важкий… Як мені бути, рідний, любий мій Павлику?

Ганна Дмитрівна поставила питання, давно знаючи на нього відповідь. Чоловік розривався – його найдорожча дружина ось-ось знову заллється сльозами, зачеплена своїм духовним протиріччям, що складається з любові та тривожного боргу перед близькими. Але ж і він, Павло Гаврилович Вітко, опинився в полоні своїх зобов’язань; там, у парку, чекає кілька сотень бійців, які повинні зберегти крихти республіки, що тануть на очах, як сніг на долоні. І любить він таку дивну і водночас звабливу Ганну Дмитрівну так, як тільки можна любити, зріднившись душевною матерією та з’єднавшись дифузією двох близьких (уже десять років!) душ, коли одна сутність проникла в іншу.

Як же тоді їм учинити і вибратися з лабіринту своїх моральних тортур, щоб не зруйнувати цей подружній зв’язок, що сповив їх у єдине ціле? Не кажучи ані слова, Павло Гаврилович зробив кілька кроків, зупинився біля дружини, яка сиділа на кушетці, присів поруч і поклав голову на її худі коліна, прикриті однотонною синьою сукнею, яка, втім, не приховувала худорлявості жінки. Офіцер, поклавши голову, замовк, як мовчить вірний пес, тому що справжній обов’язок виконується без гучних і пихатих фраз. Тоді Ганна Дмитрівна також поклала свою долоньку на обличчя чоловіка, усе у кіптяві й бруді. Жінка заплакала беззвучно, як плачуть на похоронах, соромлячись свого болю; так, що сльози падали на щоки Павла Гавриловича, розмазували брудні плями, а далі стікали вже чорними струмками на підборіддя, і відтак їх усмоктувала синя тканина сукні. І ніхто – ні чоловік, ні дружина – не бажав промовити ані слова, тому що слова потрібні тоді, коли людині щось неясно і вона прагне знань. А обоє в цьому подружжі вже напевно знали, що рішення прийняте: так, варто тільки Павлу Гавриловичу встати, тоді він пройде і зникне в коридорі, прикритому важкими шторами, наче гірською грядою, а за мить постріл зачинених дверей обдасть громоподібною луною Ганну Дмитрівну, котра залишиться сидіти в старій київській квартирі, як чарівна статуя.

Покритий лаком та візерунками екіпаж, у який було запряжено двійку породистих коней, різко зупинився на Миколаївській вулиці одразу після сиплого вигуку візника. Дверцята відчинились, і в невисокому отворі постала темна статура Михайла Артемовича Муравйова – той прудко скочив на сніг, залишаючи на свіжій білій крупі рівні й важкі відбитки офіцерських чобіт. Він роззирнувся; навкруги була рівна лінія вулиці, забудованої розкішними спорудами різних архітектурних стилів та епох – від ренесансних кронштейнів до барокових каріатид. Перед Михайлом Артемовичем височіла широка будівля готелю «Континенталь», що простягалася вздовж славнозвісної вулиці. Червоний командир підвів очі – рівні класичні ряди вікон розділяли готель на вертикальні смуги. Чотири поверхи підводились до небес, неначе це був маєток старого аристократа в центрі Києва. Два розлогі балкони та два маленькі балкончики нависали з обох боків готелю, даючи знати, що номери тут здебільшого недешеві – у царські часи за них брали від п’ятнадцяти рублів, що дорівнювало місячній платні робітника.

Муравйов ще раз підняв голову, а тоді увійшов у величезний ресторанний зал, який зараз був порожній; зимовий сад із широкими віялами пальм; розкішні кабінети, більярдні, салон із чотирма читальнями, два електричні ліфти – пасажирський і вантажний, комори для зберігання коштовних речей та інше. Завдяки прогресивним тенденціям готель було обладнано паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням, але незмінно при вході стояло два швейцари, з вигляду схожі на гібрид офіцера й німецького барона.

До Муравйова одразу ж підбіг служка. Неабияк наляканий темною, мов сажа, шкіряною курткою, ретельно начищеними чорними чобітьми і кашкетом, прикрашеним кривавою зіркою, служка ледь уклонився. Не звертаючи на нього уваги, Михайло Артемович попрямував до