Читати книгу - "Ми, горобчики"

— Та в дядька немає гнізда, — каже Мітітакі.

— Невже? — переглядаємося ми здивовано. Обговоривши це між собою, ми дійшли висновку, що і все багатство Фр. Т. Мітітакі, і вся його пташина Рів’єра не варті ламаного гроша, якщо з нього немає звичайнісінького пташиного гнізда, де можна обігрітися в теплі, а вночі побачити найкращі сни.

Я вже згадував про кота, який цілими днями пряв пряжу для своєї дружини, бо дружина його така ледащиця, що навіть вусами не хотіла ворушити. Кіт не тільки пряв, а ще й годував ліниву кішку. Вона вигрівається на сонці, потягується й муркотить під ніс, що їй дуже хочеться пташиного м’яса.

— Звідки мені його взяти? — сердиться кіт. — Якби я літав, то полетів би й приніс тобі горобиного м’яса.

Шановний Добродій повчає його:

— Ти, шановний добродію, замість того, щоб дружину саму послати здобувати їжу, морочишся з пряжею та задивляєшся на горобців. Але знай, що вдавишся, шановний добродію.

Наш горобець походжає по черепиці, лає громовідвода за те, що погано ловить грім і позавчора той мало не обсмалив його. Громовідвід винувато мовчить, бо Шановний Добродій каже слушно. Сиворакша стоїть замислена й трохи сумна біля нього. Відтоді, як снаряд пошкодив її журнал, вона вже не та хвалькувата сиворакша, банти її зблякли й пом’ялись.

По даху ходять горобці, сонце приємно припікає, павук повзе, поспішаючи, і прокладає телефонні дроти, щоб чути по них, коли якась муха стукнеться об дріт. А ми, зі свого боку, підстерігаємо павука, мружимось на сонці й розповідаємо найрізноманітніші історії. Мітітакі чистить своє кільце, а Цвір б’ється об заклад, що навчиться літати не лише задом наперед, а й на спині. Він навіть пробував уже, але щоразу падав на дах.

І в цю ж мить кіт, як пряв, скочив і щосили вдарив лапою Шановного Добродія. Шановний Добродій зі страху перевернувся і вчепився за вершину громовідвода.

— А щоб тобі лапи повсихали, шановний добродію! — заверещав він звідти. — Я пошлю тебе до дідька, шановний добродію, так і знай!

Усе живе розлетілося в одну мить. Цвір, давши задній хід, опинився у ринві. Мітітакі, забувши про кільце, так дременув через дев’ять дахів, що зупинився аж на десятому й почав погрожувати, нібито напише своєму дядькові Фр. Т. Мітітакі. Що саме він напише, ми не почули, бо навколо дуже галасували. Кіт відійшов, затуливши вуха, аби не чути нашого лементу.

— Бездара! — вилаяла кота дружина й підкинула йому купу пряжі.

Шановний Добродій спурхнув з громовідвода й хотів опуститися на вулицю, але замість того опинився на подвір’ї і вдарився там об розвішану білизну. Він обтрусився, знову затріпотів крилами, але вдарився об дерево й заходився лаяти його:

— А, шановний добродію! Ти не міг відхилитися, бачачи, що я лечу? Браво, браво, шановний добродію!

Потім він спробував злетіти на дерево, але тільки далі відлетів від нього й раптом почав пурхати точнісінько, як метелик. Наче хтось прив’язав його за нитку й грався, як йому хочеться.

— Шановний Добродію! — загукав я з даху. — Що з тобою?

— Хіба я знаю, шановний добродію, чомусь не можу правити собою. Неначе правлю, а мене відносить убік.

Підлетіли ми до Шановного Добродія й допомогли йому вибратися на безпечне місце.

Тільки тоді, коли він примостився на дереві, ми побачили, що в нього немає хвоста.

Кіт відірвав йому лапою хвіст, а ви, мабуть, знаєте, що хвіст — це кермо горобця. Ми не тільки правимо своїм хвостом, як і риби, а й утримуємо завдяки йому рівновагу. Отже, Шановний Добродій не мав тепер ні керма, ні рівноваги. Сиворакша похитала головою й сказала, що коли б тут був її журнал 1903 року, то там, мабуть, можна було б знайти пораду, як поставити нове кермо.

Але журналу не було, а з нас ніхто ніде не читав, як можна поставити нове кермо. Ми питаємо в Мітітакі, чи не чув він, бува, про це на Рів’єрі. А той б’є себе по чолу й каже, що нічого не чув. Може, наш китайський приятель Дитяча Майка знає?

— У Фу! У Фу! — почали ми гукати, але ніхто не озвався.

— Чи не загинув він, бува, десь? — каже Цвір.

А в цей час якийсь чоловік у дворі підходить до бриля, що лежить посеред двору, піднімає його, і ми бачимо, що під ним зіщулився Дитяча Майка. Чоловік питає його, що він тут робить, а горобець відповідає:

— Бережу твого бриля, чоловіче, бо кіт може поцупити його. Кіт завжди поглядає, де що криво лежить, і як побачить, то зразу цупить.

— Браво, браво! — відказав чоловік горобчикові й почастував його крихтою хліба. Дитяча Майка взяв крихту, але не з’їв її, а приніс Шановному Добродію.

— Візьми, — сказав він, — я собі ще знайду, а в тебе нема ні керма, ні рівноваги, ти цілими днями мусиш сидіти на дереві. Хіба що якась комаха летітиме повз твій дзьоб і ти