Читати книгу - "Ми, горобчики"

Ми обступили його й кажемо:

— Слухай, Мітітакі (в нього ім’я його дядька), чому ти не надіслав листівки з пташиної Рів’єри? Адже, відлітаючи, ти обіцяв надіслати кольорову листівку, а не надіслав.

— Справді,— відповідає Мітітакі,— але як же її послати, коли там немає пошти? Передати якоюсь людиною — я не певен, що вона доставить листівку. Одного разу дядько попросив свого знайомого передати мені смачні крихти, а він взяв та й з’їв їх, навіть жодної крихти не приніс. Дядько все казав мені: «Якщо хочеш, аби щось не дійшло, куди треба, передай кимось».

Мітітакі розповідав такі дивовижні речі, що ми слухали його, роззявивши дзьоби. У цей час хтось, заслухавшись, впав з дерева. Дядько Мітітакі, приміром, мав кілька кораблів на Рів’єрі, тераси в готелях, водні велосипеди. Ніхто з нас ще не бачив водного велосипеда, і Мітітакі пояснив нам, як кататися по воді на такому велосипеді. Дядько весь час катав його на ньому, а вночі водив по терасах готелів, щоб вій полежав там, подивився на вогники в морі або на зорі, які повільно, наче навшпиньки, мандрують по небу, щоб не здіймати галасу й не розбудити тих, хто спить. Головний бульвар на Рів’єрі теж належав Мітітакі, і ми запитали нашого горобчика, що робить його дядько з цим бульваром. Коли б я, наприклад, мав бульвар, то не знав би, що з ним робити.

— Як — що? — дивується Мітітакі. — Дядько цілими днями ходить по ньому. Мати бульвар — це вам не абищо. Дядько встає дуже рано й наглядає, щоб сто тридцять двірників гарно підмели бульвар. Двірники, всі міцні люди, беруть по одному пальмовому листу й підмітають — дуже старанно, щоб не здіймати пилюки. Вони підмітають, а дядько ходить, зазирає всюди і якщо побачить, що залишилася бодай одна пилинка, бере її і йде лаяти двірників. Тим стає ніяково, вони починають підмітати ще ретельніше, і поки зійде сонце, бульвар сяє, наче вилизаний. Дядько дуже доскіпливий і не дає навіть порошині впасти на свій бульвар. Тому кожен турист перш за все йде подивитись на дядьків бульвар і походити по ньому. Навіть якийсь король приїхав разом з королевою, вони не могли намилуватись дядьковим бульваром та все вихваляли його.

По обіді, коли спека стає нестерпною, дядько йде в гараж, наказує подавати цистерни й вимивати бульвар холодною водою. Цистерни негайно виїжджають, дядько літає над ними, каже, де треба мити більше, де менше, де вимити вдруге і так далі.

— Ви не уявляєте, що це таке, — зітхає Мітітакі. — Дядько мій з розмахом, і таланить йому в усьому. Ось узявся за бульвар — і привів його до ладу. Колись цей бульвар був дуже курний, але дядько пригнав машини, залучив інженерів, заасфальтував геть усе, зробив бордюри, а пообіч збудував літні ресторани. Він має три літні ресторани, і безліч горобців йому допомагають. Горобець цілими днями мотається й очищає ресторани або від мух, або від бруду, або від комах.

Племінник розповідав нам також, що його дядько управляє всією санітарною службою на пташиній Рів’єрі та організовує великі загони для винищення комарів. Сам Мітітакі двічі брав участь у такому винищенні. Він каже, що комарі там такі завбільшки, як вертольоти, і кусаються гірше за собак. Проте дядько не дозволяє, щоб на його бульварі з’явився комар і покусав відвідувачів. Ось, скажімо, відвідувач сидить в одному з трьох літніх ресторанів, починає їсти суп, а тут з’являється комар і кусає його за щиколотку чи шию. Якщо комар укусить, відвідувач розсердиться, кине суп і ноги його більше не буде в ресторані. За цим дядько ревно пильнує, а якщо не він сам, то котрийсь із горобчиків, і коли побачить, що з’являється комар з оголеною шаблею, наш горобець його трах! — і перебиває дзьобом навпіл.

— Не тільки комар, — каже Мітітакі,— а навіть метелик-одноденка не сміє пролетіти над дядьковим бульваром.

Ми спитали, що це за кільце у нього на нозі. Мітітакі розповів, що, перш ніж повертатися додому, він пішов з дядьком до якоїсь станції, і там його окільцювали. Тепер по цьому кільцю вчені люди спостерігатимуть за ним і через певний час дізнаються, куди мандрують горобці. Звичайно, цю справу Фр. Т. Мітітакі влаштував спеціально, бо дуже хотів знати, куди полетить його племінник, щоб викликати його при потребі.

— Ви не уявляєте, — каже Мітітакі,— як живуть там, на пташиній Рів’єрі, і коли б не ви, я б ніколи не повернувся.

— А навіщо ти повернувся? — питаємо ми.

— Щоб похвалитися, — відповідає Мітітакі. — Коли б не було кому похвалитися, я б не повертався! Перш ніж я вирушив у дорогу, дядько повів мене до однієї єгипетської піраміди. Колись піраміди належали фараонам, та фараони вимерли. Дядько накинув оком на одну з них, покорив її й заволодів нею.

— Як покорив? — питаємо ми.

— Піраміда стримить угору, — пояснює Мітітакі, — а закінчується вона гострою вершиною, на яку можна стати лише однією ногою. Якщо станеш зверху на піраміду — отже, ти її покорив. Вона вже твоя, ніхто інший не має на неї права. Ось дядько й каже мені: «Вибери собі якусь піраміду, ми захопимо її, і ти теж матимеш піраміду».

— Оце так! — дивуємося ми. — Навіть піраміда є в твого дядька, і справжнісінька.

— Авжеж, і дядько відпочиває на піраміді, як правило, в суботу або неділю.

— Розбагатів же він, нічого не скажеш! А тут ні піраміди ніхто з нас не має, ні бульвару. А Фр. Т. Мітітакі має і бульвар, і три літні ресторани, безліч водних велосипедів і ще багато чого.

— А гніздо? — питаємо ми у Мітітакі. — Яке гніздо у твого дядька?