Читати книгу - "Ru"

Саме тому він ніколи не цікавився справжньою датою свого народження. Офіційна дата у свідоцтві, виданому мерією, припала на день без бомбардувань, без вибухів мін і без захоплення заручників. Можливо, батьки вважали, що існування їхніх дітей починається в перший день відновлення нормального життя, а не в мить їхнього першого подиху.

Він так само не відчував потреби повернутись у В’єтнам після від’їзду. Тепер люди з його рідного міста навідуються від імені інвесторів-забудовників, щоб він почав вимагати документи на право власності на будинок свого батька. Вони кажуть, що там живе десяток родин. Останній раз, коли ми його бачили, він служив казармою для солдатів-комуністів, яких перевчали на пожежників. Вони родинами обжилися в цьому великому будинку. Чи їм відомо, що вони живуть у домі, сконструйованому французьким інженером, який закінчив Національну школу мостів і доріг[5]? Чи ж їм відомо, що цей будинок є знаком вдячності мого двоюрідного дідуся моєму дідусеві, його старшому братові, за те, що послав його вчитися у Францію? Чи ж вони знають, що десятеро дітей, які там виросли, сьогодні живуть у десяти різних містах, бо їх викинули із рідного гнізда? Ні, нічого вони не знають. І не можуть знати: вони народилися після того, як французи покинули країну, і ще до того, як їм могли викладати цей період в історії В’єтнаму. Можливо, вони ніколи не бачили виразно обличчя американця без камуфляжу, аж поки кілька років тому в їхнє місто не приїхав перший турист. Вони знають одне: якщо мій батько знову стане власником будинку і продасть його інвестору-забудовнику, вони отримають невеличкий статок, компенсацію за те, що впродовж останніх місяців їхнього життя тримали моїх дідуся й бабусю у найвужчій кімнатці їхнього власного дому.

Інколи, вечорами, п’яні й геть ошизілі, солдати-­пожежники стріляли через віконні занавіски, щоб змусити дідуся мовчати. Дідусь перестав розмовляти, ­власне, після інсульту, що стався ще до мого народження. Я ніколи не чула його голосу.

Дідуся із батькового боку я завжди бачила тільки лежачим, випростаним на величезному ебеновому ліжку для відпочинку, що спиралося на ­різьблені ніжки. На ньому завжди була бездоганно біла, без жодної зайвої складки піжама. Батькова сестра П’ять, яка вирішила не виходити заміж, щоб доглядати за батьками, затято дбала про гігієну дідуся. Вона не терпіла жодної плями, жодного сліду неуваги. Під час трапези за дідусем сидів слуга, який стежив, щоб той тримав спину рівно, тоді як тітонька давала рис, ковток за один раз. Найбільше він любив рис зі смаженою свининою. Шматки свинини нарізалися так тоненько, що здавалося, що це м’ясо січене. Але їх треба було не сікти, а лише нарізати маленькими квадратиками по два міліметри з кожного боку. Вона змішувала м’ясо з паруючим рисом у біло-блакитній піалі зі срібним кільцем по краю, щоб уникнути сколів. Якщо ці піали тримати перед сонцем, можна побачити напівпрозорі частинки у випуклостях мотивів. Їхня якість перевірялася власне завдяки відблискам, що підкреслюють блакитні відтінки орнаментів. Упродовж десяти років, щодня, при кожній трапезі піали зручно вмощувалися у глибині тітчиних долонь. Тримаючи тонку й гарячу піалу в руках, вона додавала в неї кілька крапель соєвого соусу і невеличкий, наче горішок, шматочок масла «Бретель», яке імпортували із Франції у червоній консервній бляшанці з золотими літерами. Час від часу я також мала право на цей рис, коли навідувалася до дідуся.

Сьогодні мій батько готує цю страву для моїх синів, коли від друзів, які повертаються з Франції, отримує в подарунок бляшанку масла «Бретель». Брати з любов’ю кепкують із батька, бо, характеризуючи це законсервоване масло, він послуговувався найнеймовірнішими суперлативами. Я з ним згодна. Мені подобається запах цього масла, бо нагадує про дідуся по батьковій лінії, який помер в оточенні солдатів-пожежників.

Я також люблю використовувати ці блакитні піали зі срібними кільцями, коли пригощаю дітей вершковим морозивом. Це єдині предмети, які я хотіла успадкувати після моєї тітки, яку вигнали з дому по смерті дідуся й бабусі по татовій лінії. Тітка стала буддисткою, оселилась у хижці за плантацією кокосових горіхів, позбавлена будь-якого матеріального добра, окрім дерев’яного ліжка без матраца, віяла з сандалового дерева й чотирьох блакитних піал, що належали її батьку. Вона якусь мить вагалася, перш ніж вдовольнити моє прохання: для неї піали залишалися символом останнього зв’язку із земними клопотами. Невдовзі після моїх відвідин вона померла у тій хижці, оточена ченцями з сусіднього храму.

Я на три роки повернулася працювати у В’єтнам. Однак, я жодного разу не навідалася до рідного міста свого батька, яке не далі як за двісті п’ятдесят кілометрів від Сайгона. Маленькою я долала цю відстань, блюючи, навіть якщо мама встеляла авто подушками, щоб мене не так гойдало. Дороги були всіяні глибокими вибоїнами. Комуністичні повстанці мінували їх уночі, а проамериканські військові розміновували їх удень. Інколи якась із мін вибухала. Тоді доводилося годинами чекати, доки військові засиплять ями й позбирають людські рештки. Одного разу розірвало на шматки жінку, довкола неї розсипалися подрібнені квітки жовтих гарбузів. Вона, очевидно, їхала на ринок їх продавати. Можливо, десь на узбіччі вони знайшли й тільце її малюка. Можливо, ні. Можливо, її чоловік загинув у джунглях. Можливо, саме вона була саме тією жінкою, яка втратила кохання перед будинком префекта, мого дідуся по маминій лінії.

Одного разу, коли ми сиділи, поринувши в темряву фургона вантажівки, що везла нас збирати полуницю чи квасолю, мама розповіла мені про жінку, поденну робітницю, яка щоранку чекала свого хазяїна навпроти дому мого дідуся по маминій лінії. Садівник мого дідуся щоранку виносив їй порцію нерозсипчатого рису, загорнутого у банановий листок. І щоранку, стоячи у вантажівці, яка везла її на плантацію гевеї, вона дивилася на садівника, який даленів, стоячи посеред саду бугенвілій. Одного ранку він не