Читати книгу - "Під Савур-могилою"

На Сірка особисто, як і на його супровідців, розкіш зали, пишнота шаття присутніх, мирно-людська розважальна забавність, а ще плинно-бурлескна музика, що часом аж подих забивала, і синхронно-вітряні танки гостей діяли, мов яке наслання, ніби казковий сон. Для них то був гріх у закрученім лихами світі, хоч і розуміли, що таким повинно бути справжнє життя людини на землі.

За мазуркою, лише на мить змовкнувши, музики заграли крутівний вальс, потім жваву метеличну польку, краков'як і знову ов'юнений вальс та мазурку, поки нарешті музика не перейшла на повільнішу мелодію і не повела в танок чотирипарну, манірно-церемонну кадриль, згодом включивши в танок ще чотири пари юних, що танчили, мабуть, соромлячись, окремо...

Сірко, і зболений, і захоплений тим, дивився на синів і неймовірився та невпоміт стримував сльози розчуленості, сумніваючись, що оті легіні — його сини. Гінкі, стрімкі та гнучкі, особливо Роман, вродливі, ошатнені в дорогий, добре припасований до статур стрій, вони виділялися для Сірка з-поміж усіх смуглістю шкіри, воронячими, пишними, ледь-ледь закучерявленими чубами в розсипі до пліч, вправними рухами тіл і усміхами на вустах, що просвічувалися бездоганно білосніжними разками рівних зубів. Впало батькові в очі й те, що Петро танчив з ким попало і навіть із літніми панями, а Роман безперервно в'юнився і вився коло уже розцвілої до чарівності Ядзі, замінивши її лише в двох танцях панею Марисею, на явну втіху останньої.

Не міг не помітити Сірко й того, як стримано-зверхньо вели себе обидва воєводичі, дуже подібні з виду до батька Яна, одягнені так же розкішно, як і його сини, але з аксельбантами, шовковими закарвашами-закотами і тесьмами в позументах-галунах, застібками та іншими ознаками ад'ютантів-ротмістрів. Сірко довідався, що і пан Ян, і пані Марисенька, і Ядзя, та малий прийомний син Якубко приправилися сюди в берлині в супроводі Томаша, Тадека та його синів-вершників...

Впав Сіркові до уваги і малюк Якубко, на когось дуже схожий, а на кого і чим — як не напружував пам'ять, так і не міг згадати, поки вони із паном Яном, лукаво змовившись, не полишили балюнок і не перейшли в ледь освітлену тиху і затишну кімнату-покій із заздалегідь накритим столом «до коляції».

І хоч Сірко побоювався залишатись наодинці, за повільною вечерею Ян Собеський зумів обійтися без розмови про насущні, але набридлі «войськові події та становиська», ділячись враженнями від дороги в ридвані до Кремінця, від арабських скакунів, слічної збруї і шабель із правдивої дамаської криці, якими він обдарував Петра і Романа, від різних красот, бачених по путі сюди.

Не пошкодував господар ні мальвазії та рейнського, ні бургундського та золотоколірного ірландського, виставивши їх на столі у тихій кімнаті-покої. Були навіть італійське к'янті, іспанське порту та індійський мускат, щоправда лише в малих михайликах та карафках.

Знайшлася навіть рідна Сіркові, настояна на корінні ятранівка, якій він із задоволенням надавав перевагу, лише покуштувавши вин. Ятранівку пив ковтками, розтягуючи задоволення. Були й наїдки всілякі, навіть люльки-файки, натоптані тютюном дорогих гатунків. Говірливий у застіллі Ян Собеський ні словом більше не обмовився про Петра й Романа, хоч не зумів не похвалитися втіхою, що він «сатисфікувався із дорогим візитером за давно минуле вивільнення з татарського в'язного полону-неволі»...

Сірко слухав воєводу уважно, і підігрітий тим Собеський згадав, ніби хизуючись знаннями — а таки хизуючись! — і «Чарівну ніч» Корреджо, і куперівського «Олівера Кромвеля», і «Положення в домовину» Крафта, і «Астронома» Конінка, і «Лютністку» Лейстера, і «Епітафію фельдмаршалові Спарру» Квелліна, перейшовши на особливості періоду бурхливого Ренесансу, який підніс світ, а найпаче Європу і Скандинавію, на «неосяґальносць небйос склєпеннє»...

Найцікавішими були його оповіді про земну кулю, яка, за Миколою Коперником, обертається, «яко пілка-м'яч на цеповиську», навкруг Сонця разом із іншими землями, та про Галілея, який нещодавно, після засуду на скарання його інквізицією, сказав: «А Земля пшецєж коловує!..» Оповіді були різноманітні, і Сірко, подивляючись знанням воєводи, слухав уважно і про Люблінську та Брестську унії, і про фортецю-темницю Бастилію в Парижі, де круль Людовик тримає і гноїть, як і цар у Фроловій вежі, своїх недругів.

Розповів Собеський чимало й про черкасів-козаків, яких Еріх Лясота — «амбасадор круля Рудольфа австрійського відвідав у Черкасах, у Стеблеві і на Січі», про де Боплана, «цо в описанні Украйни» згадував їх; про «пам'ятник-денник» Окольського він знав із «Ксєнжки мандрів» воїна Челебі турського, і венецьку ксєнжку Контеріні «Мандри в Персію», і «Записи про московитські страви» Герберштейна, та про черкасів-козаків Гваньїні читав. Говорив воєвода Сіркові, нагадавши полковника Андрія Одинця, і про старосту черкаського та канівського Остапа Дашкевича, про ведені при них «люстрації», і про старосту чернігівського Михая Глинського та їхні сподвижні походи з козаками на Очаків і в саме Ханство. Знав він і залоги на ординських перевозах та сакмах, аж Сірко йому в тому заздрив...

— Ти, воєводо зацний, твоя милість,— звернувся Сірко до співбесідника,— мовив про Людовикову Бастилію і Фролову вежу на Москві як про однакові заточниці-темниці, то чи православного царя ти рівняєш до абсолют а франкського?

— Не рівняю, бо цар — незрівнянно більший абсолют уже тому, що оточений боярами, які відібрали у азіатів всі їхні азіятства, а не сенаторами цивілізованими франкськими. Людовик будує вежі своїм людом, а цар Олексій — найманим, а решті вони, повір, без мала ідентичні. Коли король польський, ваш гетьман і твоя милість, доблію,— слуги держав і поспольства,— сів Собеський на свого коня,— то цар — персоніфікований Бог і деспот. Круль та гетьман дотримуються законів держави і поспольств, а цар їх видає за своїми примхами, як і Людовик. А що гірше для людності і що краще? Правда, цар — персоналіст-ієрарх, обожнений церквою, а франкський король-імператор обмежений нею, а тому йому до царя так далеко, як куцому до зайця. З цього вчини собі конклюзію-вньосек: із Польщею вам іти в дружбі, сподіваючись назвою суверенну державу в прийшлості, а чи із