Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Розійшлися Ян Собеський і Іван Сірко по покоях на сон пізно і в доброму настрої. Балюнок у палаці ще гучав і музикою, і танцями, і гомоном, але співрозмовники обійшли його і направилися за служкою у відведені для них покої, розпрощавшись взаємними подяками за бесіду...

Сірко за коляцією невільно шукав у мові воєводи підступність, мало вірячи чи й не вірячи чутому. Вбачав він її навіть у непомірних знаннях Собеського, в його вмінні показувати себе значно вищим і знатнішим за співрозмовника, хоч і ховав він те за приятельством, що, правда, не обтяжувало Сірка анітрохи і не зачіпало, бо був байдужим до знатності чи гонору особистого, а вражала його пристрасність і небайдужа палкість воєводи до козацького стану і поспольства.

Вже в пухкому, розкішному, напахченому парфумами ліжкові, повертаючись до коляції, Сірко знову й знову морочився умінням Яна Собеського бути надзвичайно приязним, шляхетним та приятельським і родинним в захопливих розповідях про всіх і все, дивувати витримкою, яка допомагала йому не обмовитися тим, що нагадувало б сьогоднішні болючі події, які спалювали навіть на балюнку Сірка своїми рокованими поворотами.

Клопотався попутно, а скоріше підспудно, Сірко й тим, що ледь пізнавав синів, ошатнених у коштовне вбрання, подорослішалих і змужнілих, та зовсім не схожих, як на вигляд, так і в рухах, поставах, голосі та поведінці, на тих, що лишав тут. Думаючи про них, Сірко усвідомлював, як він за той, здається, невеликий відрізок часу постарів у безперервних гризотах і турботах, тратячи життя не для сім'ї, власного обійстя, дорогих батьків, що ось-ось можуть померти, а для поспольства і рідного краю.

Турбувало його тепер, яким буде життя синів на Січі чи в Артемівці, адже звикли до розкоші, достатку, до вишуканих обходжень, а козацьке життя — гризотне, часом нужденне, повне прикрощів і злигоднів. Яка їм і іншим готується будучина при наміченому вже розколі Гетьманщини, при старанні і Польщі, і Московії приєднати Україну до свого осоружного лона як не києм, то палицею. А основне, що Сірко, як чільник, чув і свою вину в чомусь не так зробленому для будучини...

І прийшло йому до пам'яті в засипанні, в завлягах-передсоннях позіхних, що і його, і синів, і навіть «схимного» гетьмана Юрія, ба й усе українське поспольство в житті веде якась надлюдська сила, якась недоля...

«І та сила не Божеська, а сатанинська, зла і недобра. Була б, може, і несмертельною, коли б ішла в одному руслі для всіх навзаєм, а то ж — у різних, розмаїтих, що несила людинові ні второпати, ні зрозуміти, ні спрямувати їх, ні вирватися з них»,— згадав Сірко побратима Богуна, осліплого і закинутого долею аж у Новгород-Сіверський до Богуна-Борсука, царевого прихвосня.

«Всьому виною найперше ляхи-дуки, ці, як мовить Собеський, цивілізовані сенатори, зі своєю підступністю, вічними катуваннями, облудствами, зрадами, свавіллями, визисками. За ними — цар і бояри, а про хана і говорити нічого,— зробив Сірко висновок, протилежний всьому сказаному вже.— Собеський щирий і шляхетний, але нужди народної не розуміє, і паче всього нашої, бо наш народ не може допустити сув'язі із ляхами, адже та сув'язь — неминучий поворіт до підданства їм. У сув'язі з нами вони підуть давніми путівцями нашого поглину, навіть у машкірній Гадяцькій домові. Їхні полки вже на Правобіччі як вдома, а що буде весною? Про загарбання мріють і бояри та цар, плануючи, напевне, на весну похід на Лівобіччя, тепер за „проханням“ наказного Сомка. Бідний гетьмане Юрію і нещасний наказний Якиме Сомку, небоже і дядьку, до чого ви дійшли зі своїми старшинами і куди йдете?» — подумав Сірко, засинаючи.

Наступного дня, довідавшись від гостя, коли той має намір від'їхати, Ян Собеський запросив його на недовге полювання і, ніби жартома, попросив у нього згоди на «парогодзінну настемпну аудієнцію», якщо Сірко не перечить. Не будучи тими пропозиціями приголомшений, гість так же жартома дав згоду «на все, що буде приємним панові воєводі і його вельможній родині». Полювання минало розважливо-приємно та щасливо, найпаче через те, що ясна пані Марисенька, цудно пєнкна панна Ядзя і малий Якубко приїхали в берлині пана бургомістра, а сини пана воєводи і доблієго гостя, як і вони самі,— вершниками на добротних конях. Розважально-виправна прогулянка-шпацірка у ліс та назад на свіжому морозному повітрі і частувальна перекуска, пропахла димком багаття, були аж романтичними.

Хворобливо небайдужого до гарних коней Сірка особливо вразили арабські скакуни під синами, подаровані воєводою ще до його приїзду сюди. Вони чарували красою, хоч і уступали козацьким в роках, у виучці залягати чи брати різні перешкоди в бігові, як Велес, Шайтан та інші козацькі коні. Темно-попелясті, з буйногривими, високо піднятими гордими головами, вони кокетно танцювали під хлопцями, казково гнучи дугами шиї.

На полюванні, в розважальних вправах молодиків за пікнічком Сірко зауважив, що його сини і з пістолів стріляють влучно та мітко, і арканами володіють на диво, і в шаблюванні вправні та тямливі, хоч обидва в сутичці з батьком були переможені, як і воєводичі. Воєвода із Сірком не вправлявся, об'явивши зарані свою поразку. І своїх синовців, і Сіркових хлопаків він переміг, а силу гостевих ударів він знав ще від визволення з полону.

Вертали додому, хоч і добренько вимореними, збудженими та вдоволеними. Пані Марися і панна Ядзя горіли рум'янцями. Малого Якубка посадили поряд із візником-фурманом, дозволивши поганяти цуг коней, і він, бідака, був на десятому небі від щастя, а Сірко бентежився, бачачи в його радощах щось до болю знайоме, так і не відгадавши, що ж власне. Отак і наблизився отой довгопам'ятний вечір, що потім протягом життя був для Сірка незабутнім...

Наливаючи в поставці вин і ятранівки, ніби настроюючи себе, Собеський неквапом розпитував Сірка про те, як живеться тепер його родині на Помежжі, у Капулівці та у Великолужжі. Воєвода навіть несподівано