Читати книгу - "Під Савур-могилою"

тихого і неморозного ранку козацький супровід і без викупу, про який Карач-бей неустанно клопотався, без жодних умов відпустив обох аманатів-бейчуків Карач-беєвих додому в Ор-Капу-Перекоп. Відпустив і сам не відаючи чому і для чого. Всі тутешні чільці потай диву давалися в здогадах, бо ж покладав на аманатів якісь надії, піклувався, як про родичів, не йшов на викуп, і — на тобі! Бейчуки й самі, призвичаєні до викупів, не йняли тому віри, аж доки щасливо не добралися додому. За це Карач-бей щедро нагородив козаків-привідців, хоч ті й відмовлялися.

Був спантеличений до краю і сам Карач-бей поведінкою «ґяур-мурзи, шайтана» Сірка, бо дізнався, що той іним цікавився, і його родаком Бектиш-мурзою, і Давлет-пашею та Нечах-мурзою. Задав Сірко і радості Карач-беєві, і заклопоти: роками відгадував та чекав Карач-бей якогось підкопу в Сірковому вчинкові.

Ще не встигли аманати-бейчуки добратися додому, як Сірко отримав листа від своїх синів Петра і Романа. Не можна сказати, що той лист був несподіваним, але чекав його Сірко трохи пізніше, аж під Різдво, а тут — на тобі! Та й не лист хлопців збентежив його, тепер до краю заклопотаного подіями, а скупа супровідна дописка і королівська абсенція-перепустка на шість осіб до і від Яна Собеського. Не мав часу Сірко для синів, але оце нагадування про них змушувало знаходити його і поза нема...

В отій короткій записці досить чільний і ваговитий польський воєвода і прикоролівський радця запевняв Сірка, що він би утримував та вишколював його «хлопаків» і до без кінця, але вони по трьох роках вишколу, як було домовлено, хочуть додому, «до ойця й матки», а тому він, Собеський, ідучи по службі до Кремінця, бере їх із собою і просить «вельмишановного пана і реґіментаря прибути туди альбо самого осібно, альбо прислати кого-будь довіреного». Кінчався той лист зиченнями, лаконічним «ґратулюю завжди зичливо тобі вдячний воєвода Собеський...». Про приїзд в кінці падолисту просили і сини в своєму навмисне витіюватому, але вправно написаному листі.

Уманський полковник Михай Ханенко був також невдоволений поведінкою гетьмана Юрія і розколом, отож, дізнавшись, що Сірко має їхати в Кременець, навідав його в стумі і в клопоті. Говорили про біжучі події чимало, і Сірко зрозумів, що гість-молодик також уболіває за примиренням, але спасіння для України бачить лише у федерації із Польщею і Литвою, «бо не повернути Замостя і Любліна та не відвернути Переяслава і його наслідків!..»

З тим Сірко й поїхав до Кремінця в супроводі трьох охоронців. Гнат Турлюн якраз повернувся від Карач-бея і тепер в путі оповідав йому про порядки в мурзи, про проводи бейчукових супровідців аж на десять стрілів із лука від Перекопу, про дзвінки на канатах, натягнутих через Дніпро в Кизи-Кермені — Бериславі. Слухаючи Гната, Сірко і чув його, і не чув часом, бо впадав у роздуми про навкружні події, про різні інтереси старшин, про свої дії, особливо про поміч Хмельницьким: і батькові, і синам, а найпаче Юрієві. Із того роздуму болем-шкодою для всього краю і жалобою виділялася втрата Тимоша, а ось Богдан і Юрій ніби обшахраювали його, ніби вели на щось осудливе і несумлінне, бо чув він при згадці про них на душі якийсь тягар, нецноту і злочин, бо не лише сам в них обманувся, а й обманув козацтво та січове товариство, повівши за собою у поміч Юрієві. Не сув'язь пошани і приязні до Сірка спинила на тимчас міжусобство, а лише боязнь Сіркової кари...

Покрита першим білим пухом земля, ледь примерзла, схоплена морозцем, чарувала подорожців і спокоєм сну, і якоюсь погамованістю обсяжних обширів, димковою туманністю та інеями в далечінях, а прохолодний подув вітерцю із-за міжліссів та міжлоззів, найпаче по горбищах, щипав щоки і пахнув чимось нерозгадливо-свіжим.

Засніжені галуззя і віття дерев та чагарів ще скидали останнє листя, особливо ранками, вкриваючись памороззю й висіваючи її потиху в підкроння... Велес, Шайтан та решта коней були в святковій збруї з блискучими наклепами, добре нагодовані, вони йшли весь час клусом. Отаман їхав часом врівні з іншими, і тоді Велес сердився, клав вуха, на голову, косив великими очима і рвався вперед, коротко ржучи. Дорога в'юнилась, крутилася між селами, висілками, бугрищами і повзла то вгору, то вниз. І так із досвітку, із розвидню і до стемніння, поки подорожники й добралися четвертого дня на місце, переїхавши Вілію вже по кризі.

Кременець зустрів їх ще здалеку гавкотом собак, перекличними дзенькотами молотів по заковадлах, розливними вечірніми дзвонами, тихими гомонами різновікових, натруджених за день міщан на вуличках і по завулках, скрипом ворітниць і хвірток, цибатих журавлів над криницями-студнями, виспівами запізнілих санних полозів і ґелґотом завсідників-пияк під корчмами, геть понизілим і споночілим небом та поодинокими, заздалегідь запаленими ліхтарями...

Дивним здалося подорожникам життя людей у Кремінці. Ні тобі бекетів-веж, ні копаних глибоких та погнутих канав-заборол чи забор-запинок, ні жовнірства, ґардів, вправ, гарматних гнізд та бурдеїв-землянок, як у Пальнику та й по всій Вінниччино-Брацлаво-Уманщині, переповнених козацькими залогами, скупченням людності, клопотами, стежами і руханиною навіть у передзим'ї.

Все дихало тут звичним людським спокоєм і миром, властивими звиклим до життя-буття працьовитим людям і урядовим владцям. Щасливою для Івана Сірка і його супутників виявилася і дорога до Кремінця, і перебування в ратушного війта з «міщан знатних», бо потрапили вони ніби в інший світ. Зустрічі із синами та воєводою Яном Собеським і його родиною «в шпацері» також були незвичайними, бо, крім можності помитися в купальні-мийні у ратушного голови, поталанило і підвечеряти з дороги, і відпочити від їзди, а Сіркові — ще й відчути райдужне прийняття паном воєводою та воєводихою пані Марією...

На його честь вони влаштували навіть балюнок. Гості, переважно молодь, стояли купками, перемовляючись; служки чемно, але проворно ходили між ними і коло столів з напоями та наїдками, із закусками-«пшеконсками». Поява в залі Собеського, Сірка та його супроводу була зустрінута збудженою ожвавою, загальними оплесками і навіть віватами.

Сіркові сини між присутніх особливо не виділялися, хіба що частіше міняли напарниць, яких було тут більше,