Читати книгу - "Терези"

Працівники ходили між столами, зупинялися перекинутися словом, сідали на край столу, пили каву, сміялися… і говорили, говорили, говорили по телефону, втупившись в екрани, клацаючи клавіатурою і мишкою, друкуючи якісь папери, виносячи і заносячи їх. І вся ця атмосфера безперервної роботи і дружнього базікання за кілька годин уже відлунювала йому у вухах.

– Ти будеш помічником по Закарпатській області. Юро, йди сюди!

Його менеджер-керівник був худющим, високим і білобрисим хлопаком, який, здавалося, загнеться від вітру, а проте руку потис не мляво й активне підморгування демонструвало швидкість реакції.

– Невже знає, що таке димедрол?

– Каже, що йому необов’язково все знати, у нього для цього будеш ти!

Вони посміялися, і після ознайомлення з розпорядком дня і правилами поведінки на фірмі Максим перемістився до столу в протилежний кут офісу.

– Звідси його практично не видно, – знову підморгнув Юра, вказуючи на Антона Васильовича. – Місце кльове, область теж кльова – багата і живе не за київським часом, зарплата непогана, а якщо поміж пасьянсом ще кілька дзвінків зробиш – ціни тобі не буде. Одне погано: твої помилки виправлятиму я, а це такий менінгіт: треба вилазити з цього закутка і йти на уклін до всіх тутешніх шефів. Можна і до верховного потрапити, тоді все каюк! Тому менше вкусиш – швидше проїдеш через перевал. І водії тобі спасибі скажуть, ти ще познайомишся з нашими водіями, потрапити їм під гарячу руку – ще гірше, ніж під руку шефа.

І він знову підморгнув.

– Я помітив…

– А ти як тут опинився? Хтось порекомендував?

Максим раптом бовкнув, не подумавши:

– Так, Лешек…

– Хто?

– Олексій Лускувець…

Юра завмер і насупився.

– Та ну? Ти знав нашого Олексія?..

– Ей, Юріку, ти чого ховаєш від нас свого красунчика?!

Двоє дівчат – повненька білявка і худенька чорнявка – обійняли Юру з двох боків, пускаючи бісики в бік новенького.

– Так, народ, увага! Ану відволіклися від замовлень, – Юра вийшов на середину офісу, плескаючи в долоні, – швиденько, народ, бо Настя і Катя вже хочуть заграбастати його собі. Отож у нас новий працівник, звуть його Максим і він цілком і повністю належить Закарпатській області!

– У-у, хто таке сказав?..

– А не зажирно тобі буде аж цілого помічника мати?..

– Половини вистачить, а половину давай сюди, не жмися!.. Хоч на вечір позич, Юріку!..

З Максима пожартували кілька хвилин, він потис руки, довідався, кого як звуть, не запам’ятав, звісно, збігав у відділ кадрів, майже оформився, там потис руки, знайома юристка Анжела завернула його на дооформлення, він повернувся в офіс, почув ще кілька приколів, сів на своє місце, і…

– Ти знаєш, що у нього була тут дівчина?

– Що? – одразу не зрозумів Максим.

Юра більше не підморгував.

– У Олексія тут була дівчина. Щоправда, трохи пришелепкувата: ходить як сновида по фірмі, на приколи не відповідає, забуває здоровкатись, але роботу свою знає. Він, як лев, оберігав її від усіх. Зайвий раз заговорити з нею було небезпечно, якщо поруч Лускувець. Ех, любов – вона така… Сьогодні, кажуть, вона не вийшла на роботу. Не уявляю, як їй…

– А я уявляю…

Юра поглянув на нього і нічого не сказав.

Після того, як міліція отримала передсмертну записку Олексія Лускувця, справу пообіцяли закрити в найкоротші терміни.

Якби ж то свою приватну справу він міг так швидко закрити!..

Олександр вийшов із районного відділку, куди особисто відвозив записку, бо звик усе тримати на контролі, й потрапив під дощ. Не сильний, але доволі неприємний, особливо коли затікає за комір і перетворює твій світлий костюм на плямистий. І «Хюндай» припаркував далеченько від входу, і парасолі не взяв.

Сідаючи у своє авто, вкотре подумав про особистого водія, бо їхати в годину пік вулицею Зеленою було заважким випробуванням для його нервів, тому вирішив поки що не повертатися на фірму, а залагодити кілька справ у центрі. Водія звільнив пару місяців тому. Той дозволяв собі хильнути зайвого звечора і приходити зранку з перегаром, але все одно казатимуть, що шеф – самодур. Та йому не звикати.

Але найбільше нервувало не те…

Крізь вікно автомобіля Олександр бачив, як мати Олексія Лускувця заходить у двері, з яких він щойно вийшов, і поспішив забратися подалі з цього місця.

Нервували його ці кабінети, схожі один на одного, і чиновники в цих кабінетах, і те, як рік тому він – отак само, як ця жінка в чорному, – намагався там відшукати правду.

На відміну від неї було у нього і більше важелів впливу, і більше засобів схиляння на свій бік, але по суті – вони з нею перебували в тих кабінетах у ролі прохачів, хоча просили всього лиш докопатися до правди – заняття, до якого начебто були покликані ті, хто там сидів.

І коли все це зміниться – він навіть не уявляв.

Жити в цій країні було непросто, але ще гірше було померти за нез’ясованих обставин. Гірше – для рідних і близьких. Для тих, кому не все одно, як ти помер.

Фармація – третя після торгівлі зброєю і будівництва доріг галузь за прибутковістю. Так вважали в гуртовому відділі «Конвалії», пишаючись призовим місцем. Під «прибутковістю» малися на увазі нелегальні прибутки, звісно.

– Дивись, як ми з ними працюємо, – провадив навчання менеджер Закарпатської області, поки Максим допивав чергову каву. – Вони замовляють нам одну упаковку анальгіну, повторюю – одну, для того щоб мати на неї сертифікат і накладну з нашою печаткою. Всі інші дев’ятнадцять упаковок анальгіну того ж виробника тієї ж серії вони беруть у нас за другим варіантом, тобто без накладної. У звітність вони не підуть, податок з них вони не заплатять, а прибуток покладуть собі в кишеню. І так працюють вісімдесят відсотків аптек. Уяви собі масштаби!

– Терези…

– Що?

– Все на світі має свою вагу і все прагне до рівноваги. Якщо чогось забагато, система одразу почне це виправляти. Тоді на другу шальку терезів треба буде покласти щось відповідне і так само вагоме, щоб їх зрівноважити…

– Та ти філософ, Максе! – підморгнув йому Юра.

– Не я, це Лешек вивів таку теорію, а я так, переповідаю. Тільки Лешек замість слова «система» вживав слово Бог.

Юра нахилився ближче.

– Кажуть, його дівчина – на лікарняному. Не здивуюся, якщо їй