Читати книгу - "Panicoffski"

Як колишній профспілковий лідер незалежної профспілки нинішнім профспілкам хочу порадити: намагайтеся витиснути в державних або приватних власників якнайбільше, але поводьтеся як порядні бактерії: не руйнуйте, не знищуйте тіла, на якому паразитуєте!»

«Хочу тебе бачити о 8 вечора у «Стайні». Можеш? Освальдо». Поки набирав номер Фабі, аби надіслати смс, мобільний у руці задзвонив. Це була вона. «Освальдо, можеш зустрітися сьогодні? Маю фото з Паленсою. О восьмій в пабі «Стайня»?» — «Так, чудово».

О 8.30, коли я вже допивав кайпірінью, вона зайшла до бару. Я погладив по щоці, дивився в очі й усміхався. «Що, ну що?» — тихо казала Фабіана. Я поцілував у губи, довго тримав той цілунок, тоді запхав язика до горла й поклав руку їй між ніг. «Що будеш пити, бейбі?» — «Не знаю, те, що ти: кайпірінью. Ні, чекай, де ти мешкаєш?» — «Тут, поруч. Їдьмо, я покажу».

Ми взяли таксі, а я згадав про Летісію. Вона в'їхала до моєї хати лише в минулі вихідні. Після того, як мене залишила Беґонія, я вирішив здати одну кімнату. Це вдалося зробити дуже швидко, бо знову допоміг випадок. Зі мною зв'язалася з Віґо Летісія й сказала, що їде до Лідса писати докторську. Ми з Летісією чотири роки перед тим спали кілька разів, але по тому залишилися добрими друзями. В Еспанії в неї з'явився надійний бойфренд. Я запропонував жити у мене, й вона погодилася. Я розповів Фабі, що маю сусідку. Летісія дивилася телевізор у вітальні. Вони познайомилися, усміхнулися одна одній і розцілувалися. Поки вони обмінювалися якимись там репліками, я витяг із кухні пляшку чилійського червоного (це був карменер), запропонував склянку Летісії, а відтак ґречно вибачившися, сказав, що мушу показати хату Фабіані.

«А ось — моя спальня. Дивися який вид з вікна!» Вона роздивляється краєвид, а я підкрадаюся ззаду й одночасно кладу обидві долоні на перса, міцно притуляюся тілом до сідниць і цілую в шию. Тоді лижу за вухом. Вона не повертається обличчям, а лише тиснеться задом до мого аґреґата, що раптом набуває просто рекордних розмірів. Вона муркоче, як кошеня. Я хочу стягти з неї джинси, але вона не дає. Блузу зідрати теж не можна. Ми валимося на ліжко і звиваємося в одне ціле. Я починаю роздягатися сам, вона мені завзято допомагає: футболка — в кутку, вона цілує мені соски й пуп, летять штани, труси, шкарпетки. Я — голий, вона повністю одягнена, але мій аґреґат — у неї в ротику, й вона в нестямі пестить мене ніжними язиком і губами. Я знов намагаюся стягти з неї шмутки чи хоча б дістатися рукою розкішниці. Вона пручається і першому, й другому. «Ми так не домовлялися», — регочу я. Фабі теж захлинається від сміху. Її обличчя пашіє. Тоді серйознішає, дивиться мені знизу у вічі. Її прекрасні риси стають суворими. Вона знову мене вилизує й мастурбує. Мій світ вибухає, й Фабі п’є з мого фонтана… Я сплю. Розплющую очі. Це ж не могло просто наснитися. «Не могло», — відповідає світлина з Болеком Паленсою, що вона її власноруч приліпила на стіну, перш ніж сказати «чао».

«Фабі п'є з мого фонтана»! Естет той Панікоффскі! Я дивуюся взагалі, що він не виклав усе це віршовано. Колись ми говорили в лондонському пабі, де розважали одну шановану новелістку, природно, про літературу. Освальдо запевняв, що якщо й писатиме колись роман, то лише у віршах. Казав, що хоче розвинути традицію улюбленого ним, але невідомого мені українського поети Лярмонтіва. Той писав вірші про злидні швачок і кравців, але одного разу створив цілий римований роман про дуель російського поети Пушкіна з якимось українським аристократом. Українець, звичайно, вийшов переможцем. Цей роман, казав Панікоффскі, в Україні знають усі від малого до старого. Проте бачу, що Фабі таки вибила йому з-під ніг лірику й налаштувала на хвилю прозових еротичних спогадів.

Тоді були два дуже нудні дні. Я доводив собі, що можу й далі спокійно вести життя журналіста. Обробляти інтерв’ю і наче не думати про те, коли Фабі заманеться зі мною знову зв’язатися. «Я до тебе сама зателефоную, а тепер мушу йти: Нік буде хвилюватися».

Коли? Ось кінець уже другого дня по тому, — отже, сьогодні знову ні. Випиваю вина, тупо дивлюся в екран. Слава Богові, Летісія поїхала на вихідні до Еспанії, — не знаю, чи міг би з нею навіть вести світські бесіди. Ще шклянка вина, — і до люлі рано. Занадто рано. Бо будить мобільний: «Що ти робиш у понеділок уранці? Якщо ти вдома, я прийду».

Вона працювала вдень у коледжі музики, але взяла вихідний. З хати ж пішла, як завжди, о восьмій, коли її мистець ще спав. За 20 хвилин вона була вже в моєму ліжку. Ну, гаразд, ще не дослівно «в ліжку», — у дверях. За двадцять хвилин ми лежали на підлозі просто біля входу до моєї хати. Тільки-но вона ввійшла, я задер їй спідницю. Ми цілувалися, і вона зовсім не заважала моїй руці бути там, де їй, руці, найбільше хотілося. Я зірвав з неї труси і спідницю. Сам уже був голий — так їй і відкрив, бо обіцяв, що зустрічатиму просто з ліжка тепленьким. І нарешті, коли вона залишилася в самих лише чоботах, я втрапив до раю. Un, dos, tres, павза, cuatro, cinco, seis, salsa!

Потім поніс кохану до спальні, зняв чоботи й укрив ковдрою. Фабіано, я тут влаштував тобі «тропічний світ» (була зима, а я розкочегарив батареї до максимуму). Ми були у тропіках: голі, спітнілі, збуджені. Я знову був готовий. Потім була година, дві, три кохання. Я був ніжний, надзвичайно ніжний. Я рухався гнучко, плавно й повільно. Кохана лише приймала мене. З відсутнім поглядом вона лише час від часу в трансі повертала до мене обличчя й лизала мені губи й рота. Вона стогнала й шепотіла, і примовляла портуґальською: о, gostoso