Читати книгу - "Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…"

— Вітаю, — тепло усміхнулася дівчина. — Навіть не знаю, що запропонувати, — задумалася.

— А давайте білого м’якого ведмедика, — попросила Власова. — Спатиме зі мною у ліжку, поки маленькі рученята самі його не обіймуть.

«Минуло більше двох тижнів. Затримка серйозна. Сумнівів не залишилося. Пора навідатися до Єви», — подумки вирішила Майя.

— Не може бути, — розвела руки для обіймів Євтухова, коли владна подруга нарешті порадувала її своїм візитом. — Я вже думала, що ти змінила персонального лікаря-гінеколога.

— Хіба я здатна на таке? — по-доброму насупила брови Майя.

— Від Злати чула, ти добре відпочила, — здалеку почала.

— Затримка більше двох тижнів, — заворожено прошепотіла Власова.

— Тоді давай подивимося на нього, — встаючи із-за столу, запропонувала Єва. — Батько хоч симпатичний? — прямуючи коридором до кабінету ультразвукової діагностики, весело поцікавилася Євтухова.

— Не те слово, — підморгнула у відповідь Майя.

— Я сама обстежу, — звернулася до спеціаліста, який сидів за монітором апарату, коли вони з Власовою увійшли до кабінету УЗД. — Лягай, будь ласка, — лагідно попросила Єва.

— Найзворушливіша мить, коли вперше бачиш своє маля, — мовила лікарка, готуючи потрібну зону для діагностики. — І не має значення, що поки що лише на екрані.

Майя розслаблено лежала й мрійливо дивилася на стелю.

Єва довго водила спеціальним пристроєм по животу пацієнтки. Опускалася вище, нижче. В якихось місцях відчутно натискала. Обличчя її щодалі, то виразніше набирало серйозного вигляду. Усмішка зникла. Брови нахмурилися, напружився погляд.

— Щось не так? — запереживала Власова. — Аборт я не робитиму, відразу попереджаю.

— Послухай… — на хвильку задумалася Єва. — А чому ти вирішила, що в-вагітна?… — якось замислено протягла, не відриваючи очей від екрану.

— Тобто, як? — відразу не зрозуміла Майя. — У мене такої затримки зроду не було… Я й так не поспішала з висновками, але все вказує…

— Ну-у, затримка — це серйозно, сперечатися не буду. Вона може на багато факторів вказувати. Наприклад, у твоєму конкретному випадку, я би пов’язувала це з бурхливим статевим життям, котрого досі не було. Організм отримав шок, пішов гормональний викид. Але за місяць-два все має стати на свої місця. Я в цьому впевнена.

— Хочеш сказати, що дитини немає?

Майя з таким болем глянула на Єву, що лікарку пробрало аж до кісток.

— Я не вагітна?

Євтухова мовчки похитала головою. Не могла знайти потрібних слів, щоб утішити подругу. Ще хвилину тому та цвіла й раділа, а зараз… наче саме небо рухнуло на її голову. Очі наповнилися сльозами, губи затремтіли. Мов уві сні піднялася з тапчану, одягнулася.

— Майєчко, — злегка торкнулася її плеча подруга. — Давай проведу, — співчутливо промовила.

— Не треба, — ледь чутно прохрипіла нещасна. — Я сама…

Взяла кофтинку й чорна, як гірка печаль, мовчки попленталася до виходу.

Приїхала додому, коли вже стемніло.

На порозі знову зустріла пуста квартира, повна тиша й зловіща самотність…

Зайшла до спальні. На ліжку — м’який, білий ведмедик.

— Привіт, милий, — не роздягаючись, лягла й обняла іграшку, як найдорожчу святиню. — Тільки ти й залишився мені від удаваного щастя, — поцілувала й притисла до грудей, наче живе маля.

Нічого більше не прагнула, не хотіла, не відчувала…

В одну мить щасливий казковий світ, у який так повірила, розвалився, наче картковий будинок. Нічого не залишилося. Нічого не хочеться. Немає планів на майбутнє. Немає бажання жити. Ніщо не має сенсу.

Майя лежала на ліжку, мов непритомна.

Її незмигні очі дивилися кудись крізь стелю. Як у тому, єдиному сні, коли пливла у човні, нічого не відчуваючи й не докладаючи жодних зусиль, щоб піднятися.

Раптом задзвенів мобільник.

Власова не реагувала.

Але телефонував хтось дуже наполегливий. Телефон не замовкав.

Не витримала. Насилу піднялася. Взяла сумку.

Десь всередині дзвонить, але ж де? Не могла знайти.

Раптом намацала якусь коробочку. Витягла. Впізнала: мамин подарунок — натільний хрестик з Єрусалиму.

«Над ним прочитана молитва про сім’ю. Незаміжня жінка, яка його вдягне — обов’язково закохається, матиме законного чоловіка і дітей», — згадала слова неньки.

Боляче, крізь сльози усміхнулася. Відкрила коробку. Підійшла до дзеркала. Повісила на шию ланцюжок. Поладила хрестик…

— Майє Матвіївно, — ледь не плакала секретарка Марта Денисенко, коли начальниця, не поспішаючи, зранку зайшла до приймальні.

Сьогодні вона ледь заставила себе сповзти з ліжка й прийти на роботу. Правда, спізнилася на годину, але ж вона керівник. Хто робитиме їй зауваження?

— Чого репетуєш? — проштрикнула гнівним поглядом підлеглу Власова. — Що за пожежа?

— Т-там, — підняла очі до стелі, — позапланова нарада у великого шефа. — Вчора всіх повідомили. Я телефонувала вам довго-довго, але відповіді не дочекалася.

Майя зрозуміла. Голова обласної адміністрації зібрав нараду. Напевно щось дійсно термінове, якщо зібрання позапланове.

— Давно почалася? — на ходу роздягаючись і беручи записник з ручкою машинально запитала Майя.

— П'ятнадцять хвилин тому, — тим же плаксивим голосом повідомила Марта. — І ще…

— Що, ще? — зупинила на секретарці суворий здивований погляд Власова.

Денисенко простягла начальниці сьогоднішній номер обласної газети, перегорнутий на третю сторінку. Там красувалася стаття про афери з вакцинацією, епідемії дифтерії в області й тому подібне.

— Ч-чорт! — вилаялася Майя. — Тільки цього мені зараз бракувало.

На ходу прочитавши статтю, легко постукала у двері за якими вже майже півгодини тривала нарада. Тоді тихо відчинила, спокійно привіталася і впевнено попрямувала до свого місця за великим овальним столом.

Очільник області Антон Миколайович Крицький був суворого характеру. За його перебування на посаді ще жоден керівник не дозволяв собі спізнюватися на зібрання. Наради, як правило, проходили напружено. Адже вирішувалися життєво важливі для краю питання. Якщо до якогось керівника були претензії, йому співчували усі присутні.