Читати книгу - "Томасина"

Містер Педді відповів негайно і з не меншим почуттям гумору:

— Якщо Бог колись і впав в оману, то тоді, як Він дозволив людині уявити Себе за її власною подобою, хоча я особисто більше схиляюся до думки, що це ідея не так Богова, як людська, бо саме людині вона робить більшу честь.

Мак-Дьюї тявкнув по-лисячому, і під червоним вигином повних губ зблиснули білі міцні зуби. Йому подобались ці жартівливі диспути з Педді, котрі почалися відтоді, як він на прохання священика переїхав із Глазго до Інвераноха. Вони точилися постійно і всюди, де б не зустрілися давні друзі.

— Е, ні, — сказав Мак-Дьюї. — У такому випадку тобі доведеться допустити, що людина наділила Бога і всіма своїми вадами, а молячись йому, лиш потурає їм, хіба ні?

Священик ніжно провів рукою по собачій голові.

— Я підозрюю, — промовив він, — що справжня розплата за гріх у Раю настала тоді, коли Він зробив нас людьми, позбавив божественного начала, яким спочатку наділив, і прирівняв до них. — Педді кивнув на недужого мопса. — І тут тобі доведеться визнати, що подібний присуд не позбавлений гумору, а Бог нечасто дозволяє собі жарти.

Цього разу Мак-Дьюї не знайшов що відповісти другові, який так несподівано, з суто студентською винахідливістю, побив опонента його ж козирем.

— Але ти навіть не визнаєш цього споріднення, — продовжував священик, явно вдоволений тим, що йому вдалося обминути місце, де Мак-Дьюї давав йому фору, — а я душі не чую у своєму песику, а потураючи йому, прирівнюю його до себе. Ендрю, скажи мені чесно, невже ти зовсім не любиш тих нещасних створінь, яких лікуєш? Невже тобі не щемить серце, коли вони дивляться на тебе безпорадно й довірливо?

Мак-Дьюї устромив у пастора свою колючу бороду і з сумішшю жалю й жорстокості відповів:

— Не дуже. Хоч я й ветеринар, однаково я лікар. А якщо лікар переживатиме все те, що переживають його пацієнти та їхні родичі, він довго не протягне. Сентименти — це не для мене, та й з якого дива я мав би сюсюкати з тими тварями, від яких жодної користі?

І він знову випнув свою бороду.

Преподобний Ангус Педді кивнув гладеньким личком, немов погоджувався з опонентом, і раптом удався до обхідного маневру:

— То виходить, що як лікар ти нічим не міг допомогти собаці нещасної вдови? Я маю на увазі Реббі місіс Лагган. Якого ти радив приспати і, мабуть, вже приспав.

Обличчя містера Мак-Дьюї стало таким же вогняним, як і його чуприна, а очі — колючими і сердитими.

— Ага, вона тобі бідкалася, так?

— А хоч би й бідкалась, то що такого? Ні, вдова нічого не казала, у неї на обличчі все було написано. Я ж бачив, з якими очима вона йшла звідси. Тепер вона зовсім сама.

— Ти вважаєш, — із викликом продовжив Мак-Дьюї, — що я був до неї занадто суворим? Ну добре, припустімо, я зробив би так, що тварина протягнула ще три тижні, ну, може, місяць, або два. А далі? Фінал на нас чекав би той самісінький. І вдова однаково залишилася б одна як палець. Я ж порадив їй знайти іншого пса. Знаєш, прохачів, які благають, щоб я пристроїв десь їхню звірину, у місті предостатньо.

— Але ж вона любила саме того собаку — нещасного, розбитого, з хрипами у грудях, — і саме його присутність і дружба дарували старій відчуття спокою. Точнісінько те саме я можу сказати про господаря цього кабінету, який став частиною мого життя. Невже ти зовсім не віриш у силу любові, яка полегшує тягар наших обов’язків?..

Мак-Дьюї стенув плечима й нічого не сказав. Сам він колись і любив, і годив, він ладен був присвятити своє життя служінню медицині, але вона від нього відвернулася. Він любив свою дружину Анну Мак-Лін, але втратив її… Любов — це пастка, в ній завжди є якась небезпека. Якщо її уникнути, без неї краще, але це не завжди можливо, і тут йому згадалася дочка, і він подумав, як він любить свою дівчинку. Мабуть, жити набагато простіше, коли ти просто галузка, камінь або дерево, які нічого не відчувають.

Містер Педді нахмурив брови, поміркував — і нарешті сказав:

— Знаєш, має бути якась основа.

— Основа чого?

— І можливо, що така основа — це любов. Основа відносин між людиною та чотириногими, пернатими, лускатими, які сусідять з нею в лісі, в полі, у воді; словом, її земними братами і сестрами…

— Маячня! — форкнув Мак-Дьюї. — Усі ми лиш відголоски вселенської космічної аварії, закинуті на цю планету. І розумієш, спочатку всі були рівні. Але ми навчилися ходити прямо, в нас відокремився великий палець на руці — й ми їх перегнали. Просто їм поталанило менше.

Педді прискіпливо поглянув на Мак-Дьюї крізь скельця своїх окулярів у золотій оправі та з усмішкою мовив:

— Он як, Ендрю, а я й не знав, що ти вже зайшов так далеко. Отим припущенням, що ми принесені на землю зовні, ти сам послаблюєш свої позиції, щойно їх сформулювавши. А хто ж, дозволь тебе запитати, влаштував цю вселенську аварію? Сподіваюся, ти не настільки старомодний, щоб говорити, буцімто аварії стаються лише тому, що стаються, і все…

— Коли я запитаю, хто влаштував оту аварію, ти неодмінно скажеш, що це Бог.

— А хто ж крім нього?

— Анти-Бог! Системою керують так, що хай Бог милує. Я керував би нею набагато краще. — Мак-Дьюї пошукав на поличці й дістав пляшечку з ліками. Мопс голосно відригнув, насилу підвівся і послужливо встав на задні лапи. Лікар зі священиком перезирнулися — і голосно розреготались.

Я саме пильнувала мишачу нірку, коли прийшла Мері-Pya, загребла мене в обійми, і ми