Читати книгу - "Гупало Василь. П’ять з половиною пригод"

Весілля обіцяло бути гучним, і воно таким стало, хоч і зовсім не в тому сенсі, як собі планували. Розпочалось усе зразково: священик видав таку промову, що чоловіки потай плакали від зворушення, а жінки впали в таку задуму, що навіть забули, що збиралися плакати першими. З погодою теж пощастило: і не жарко, і не холодно. Навіть вітру не було.

Гуляли на лузі поблизу вітряка, звідти відкривався прекрасний краєвид на всі боки: хочеш — на річку дивися, хочеш — на поле з копицями сіна, хочеш — горами милуйся. Пам’ятаю, щойно закінчився перший стіл. Я провадив весілля перевіреним способом: стежив, аби пили часто і кричали гучно. Василь сів десь неподалік і тим часом малював тло для групового портрету: синє небо та зелений луг.

Я саме забрав слово у коваля з ковалихою і запросив гульню трішки піднятися, ро­зі­м’яти ноги, поки накриватимуть другий стіл. Сам віді­йшов трохи вбік, аж раптом чую: б’ються. Зазвичай на весіллі бійка відбувається десь на третій день, коли в усіх уже злегка темнішають обличчя, — мабуть, від сонця. А тут, думаю, перший стіл тільки — зарано. Отже, сталося щось серйозне.

Підбіг я до столів і бачу: ковалева рідня, що приїхала десь іздалеку — всі як один криво усміхнені та рукасті, — б’ється вже стільцями з місцевими. І гатяться неабияк, а поміж ними бігає туди-сюди наречена й уже плаче, намагаючись угамувати сутичку.

Тут уже і Триндичиха мотилялась, і Гупало прибіг на поміч, але все одно бійка тільки посилювалася. Ті гості, котрі відлучилися лужком пройтися, швидко повертались і бралися битися на боці своїх, не розуміючи, що ж відбувається насправді. Чоловіки, жінки, навіть діти, котрі щойно разом гралися, рвали одні на одних нові білі сорочки.

І не знаю, як би ми їх угамували, аж чую: свиснуло щось знайоме позаду. Повертаюсь — і точно: Гупало повернув у руці пензля, що перетворився на булаву. «Ой, лихо, — думаю, — це ж зараз він як почне трощити весілля...» Та ні! Він відкинув зброю, зате сам почав збільшуватися, як зазвичай робив це посеред якогось страхіття.

Продовжуючи зростати, він почав вихоплювати зі штов­ханини чоловіків найвищого зросту і кидати їх прос­то, як м’ячики, але точно в копиці сіна. І кожен прилітав туди, вгрузав макітрою в копицю і стирчав звідти ногами. З десяток він їх так покидав, і аж тоді решта, побачивши таке казкове диво, спочатку зупинилась і роти пороззявляла, неначе риби на базарі, а потому нарешті злякалась і розбіглася. За кілька хвилин весілля розпалося, як і було до того, на дві половини: ковалівські — ближче до води, а мельникові — біля вітряка.

Між ними ходив туди-сюди Гупало, гупаючи величезним кулаком у середину власної долоні та стежачи, щоби ніхто не перетнув межі. Мені доводилося бачити його в різних ситуаціях: від лиха до війни, — але таким розлюченим я його ще не пам’ятав. Що вже казати про гостей? Ті стояли і дивилися на велетня, як на Божу кару. І я би на вашому місці, до речі, не сумнівався, що так воно і було.

Він почав говорити так, аби чули всі й аби всім було зрозуміло:

— Ви щойно бажали одне одному миру, діточок і щастя. І що? При першій нагоді ВСЕ ЗІПСУВАЛИ!

Він гупнув ногою — і вітряк здригнувся:

— Люде, схаменіться! — загриміло. — Не можна так зраджувати себе. Чого тоді варте ваше слово? І самі ви чого варті?

Гупало заплющив очі, помітно заспокоївся, тоді розплющив їх і вже значно тихіше сказав:

— На сьогодні — все. Ідіть, подумайте, змийте кров, зашийте одежу. Завтра вранці зустріньтеся тут. Але вже як люде.

Усе виявилося не просто, а дуже просто. Коваль був із іншого місця, до якого з Підгірців — аж до Дніпра, а там іще п’ять днів після Дніпра кіньми. Його родичі приїхали звідти, а там балакають не так, як тут. І коли хтось із місцевих сказав про наречену: «Яка ж уродлива!» — вони сприйняли це по-своєму, бо в них таке слово означає щось гидке. Ну, і полетіло. Дурня, скажете? А хіба не з меншої дурні люде вбивають одне одного часто-густо?

Наступного ранку всі прийшли на луг і посідали за дов­гі столи. Такої гульні, якою все починалося, не було, проте гості без жодного гармидеру догуляли два дні, випили більше, ніж на чотирьох ковалевих возах, і роз’їхалися.

Я, як міг, намагався те все заради молодят склеїти. Може, вийшло, може, ні, проте я таки намагався. А Василь нікого там уже не малював, хоча той незакінчений малюнок-тло іще й досі висить у Триндичишиній хаті. Бабусі давно нема, в її оселі живуть діти дітей сестри, а малюнки і досі висять один навпроти одного, і зранку сонце присвічує бабусин портрет, а ввечері — пейзаж того лугу, що біля вітряка.

Після весілля ми розцілувалися з Триндичихою та й пішли собі додому. За два дні ми перетнули хребет і тепер спускалися, поволі повертаючись до Підгірців. Подекуди спинялись, і Василь малював, адже в наших краях тоді було красивіше, ніж зараз.

Дорога додому, коли не поспішаєш, — найкраща. Початок осені, все потроху жовтіє, десь палять бадилля, і ти з другом вертаєшся з грішми, — що ще треба чоловікові?

Пам’ятаю, я ще спитав Василя, чи не боявся він про­мах­нутися з тими гостями на весіллі, коли кидав їх у копиці. Гупало зненацька відповів, що не боявся, бо в дитинстві був воротарем, і на підтвердження почав кидати шишки в дерева, щоразу влучаючи. Тоді у відповідь я взявся жонглювати шишками, і ми, сміючись та перекидаючись,