Читати книгу - "Тунель"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За кілька хвилин до дев'ятої Аллан сам з'явився на дах — він хотів упевнитись, чи всі до одного його розпорядження виконано. Серед лаврового листя Аллан відразу помітив потай принесений радіотелефонний апарат, і через чверть години посильний повернув його пронозі в номер у гарно зашнурованому й опечатаному пакеті. Репортер навіть не здивувався — перед цим він виразно чув у приймач, як трохи невдоволений голос кинув: «Заберіть цю штуку геть!»
Після дев'ятої ліфт запрацював не зупиняючись.
Запрошені, сопучи, обливаючись потом, вибиралися з коробки готелю, що, незважаючи на всі кондиціонерні установки, весь аж пашів. З пекла вони потрапляли в чистилище. Кожен, хто виходив з ліфта, сахався від розпеченої стіни і ту ж мить скидав піджака, спершу, однак, шанобливо попросивши дозволу в присутніх дам. А ці дами були: Мод — весела, квітуча, вся в білому, і міссіс Браун — стара, невеличка, на вигляд убога жінка з жовтим обличчям і підозріливим поглядом глухуватої скупердяги. Це була найбагатша у Сполучених Штатах жінка, сумнозвісна лихварка.
Тут усі без винятку знали одне одного. Вони зустрічалися в усіляких боях, роками билися пліч-о-пліч або одне проти одного. Їхня взаємна повага була не надто глибока, і все ж вони цінували одне одного. Майже всі ці люди були вже з сивиною чи й зовсім сиві, розважливі, сповнені почуття власної гідності, величні й спокійні, як осінь. Більшість із них мали добродушний, привітний, навіть трохи дитячий погляд. Вони стояли гуртами, гомоніли, жартували чи прогулювалися по двоє туди-сюди й пошепки перемовлялися. А ті, що не любили багато говорити й віддавали перевагу самотності, вже сиділи нишком у м'яких кріслах і холодно, задумливо, з ледве помітним невдоволенням на обличчі розглядали розісланий на підлозі перський килим. Час від часу котресь із них діставало годинника й позирало на ліфт. Але з нього все ще виходили ті, що спізнилися...
А внизу клекотів Нью-Йорк, і від цього клекотіння спекота, здавалося, ставала вдвічі нестерпнішою. Місто заливалося потом, як борець після сутички; воно чахкало, як паровоз, що подолав свої триста миль і тепер переводить дух у депо. Автомобілі дирчали й гули в ущелині Бродвею, грузли в розтопленому асфальті, трамвайні вагони напирали один на одного й нетерпляче подзвонювали; десь далеко-далеко різко бемкав дзвін — то мчала вулицями пожежна команда. Гудіння, мовби від величезних дзвонів, стояло в повітрі й змішувалося з ледве чутними криками, так наче десь удалині вбивали на бойні цілі юрби людей.
Серед чорно-синьої, задушливої ночі повсюди мерехтіли й спалахували вогні, і з першого погляду важко було сказати, де вони світяться — на землі чи на небі. З даху виднівся шмат двадцятикілометрової ущелини Бродвею, що ділить Нью-Йорк надвоє: розпечене до білого нутро ливарної печі, в якому метлялися різнобарвні іскри, а по дну мчали мікроскопічні часточки попелу — люди. Сусідня бічна вулиця сліпила зір, немов потік розплавленого свинцю. Над поперечними вулицями, що тяглися далі, нависала ясна сріблиста мла. Серед осяяних вогнями площ білими привидами здіймалися самотні хмарочоси. Зате в інших місцях висотні будинки групами тислись один до одного, похмурі й мовчазні, ніби величезні надгробки, що височать над осілими дванадцяти- й п'ятнадцятиповерховими карликовими хижами, над якими, здавалося, ось-ось зімкнеться земля. Вдалині на небі — десятки поверхів матово-білих вікон, а від самої будівлі не видно й натяку. Тут і там сорокаповерхові вежі, над ними бліді заграви — садки на дахах «Реджіса», «Метрополітена», «Волдорф-Асторії», «Ріпабліки». Довкола на обрії тліли тьмаві пожежі: Хобокен, Джерсі-Сіті, Бруклін, Східний Нью-Йорк. У розколині між двома темними хмарочосами щохвилини спалахував подвійний промінь, як ото засвічуються нитки електричної іскри, проскакуючи від стіни до стіни: надземна залізниця Шостої авеню.
Навколо готелю сіяв нічний фейєрверк. З вулиць безперервно злітали в небо фонтани світла й снопи різнобарвного проміння. Блискавка розітнула знизу вгору висотну будівлю і підпалила величезний черевик. Спалахнув будинок, і в полум'ї проступив червоний «Даремський бик» — реклама курильного тютюну. Ракети шугали вгору, вибухали й малювали заклинання. Фіалкове сонце кружляло, мов несамовите, високо над Манхеттеном і розсипало іскри; бліді конуси прожекторів обмацували обрій, вихоплюючи з темряви білі пустелі пофарбованих вапном будинків. А високо в небі над осяйним Нью-Йорком стояли невиразні, ледве помітні, убогі, переможені зорі й місяць.
Почулося м'яке хурчання пропелерів, і з боку Баттері приплив рекламний дирижабль із двома великими совиними очима. На череві цієї сови з'являлися й гасли слова: «Здоров'я!»— «Успіх!» — «Вплив!» — «Багатство!» — «Пайнстріт, 14!»
А внизу, на глибині тридцяти шести поверхів, навколо цього гігантського готелю колихалося море капелюхів. Репортери, агенти, маклери, просто роззяви,— у сліпучому світловому потоці жоден із них не мав тіні,— нетерпляче снували туди-сюди, звернувши погляди до гірлянд вогнів на даху «Атлантіка». Крізь гарячковий галас, що стояв під готелем, нагору виразно долинали викрики бродвейських щурів — продавців газет: «Екстрений випуск! Екстрений випуск!» «Уорлд» в останню хвилину викинула свій найбільший і останній козир, переплюнувши решту газет. «Уорлд» знала все, їй був відомий з подробицями проект, що його нагорі обговорювали, обливаючись потом, мільярдери: це — проект підводної термінової пошти! А. Е. L. М.! America — Europe — Lightning Mail! Сьогодні листи під тиском повітря пересилаються підземними трубами з Нью-Йорка до Сан-Франціско, а завтра їх так само з шаленою швидкістю переправлятимуть по товстелезних трубах, прокладених як кабелі, до Європи! Через Бермудські й Азорські острови! Всього за три години! («Уорлд», як видно, детально простежила маршрут подорожі Аллана.)
Навіть найміцніші нерви не могли уникнути тут, на даху «Атлантіка», впливу гарячково збудженої вулиці, виру й блиску Нью-Йорка, а також спекоти. Поки чекали, всіх — кого більше, кого менше,— охоплювало хвилювання, і з полегкістю кожен зітхнув аж тоді, коли білявий Хоббі, напустивши на себе поважного вигляду, відкрив нараду.
Хоббі помахав телеграмою і сказав, що Ч. X. Ллойд шкодує, не маючи змоги через хворобу привітати учасників зустрічі особисто. Ллойд доручив йому, Хоббі, відрекомендувати присутнім містера Мака Аллана, багаторічного співробітника компанії «Едісон уоркс лімітед» і винахідника алмазної сталі «алланіт».
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тунель», після закриття браузера.