Читати книгу - "Поліанна"

таким чином, втішена Поліанна повернулася до осяяного місяцем вікна, підняла раму, спустила мішки на дах, потім спустилася сама і обережно зачинила за собою вікно, — Поліанна не забула про мух із неймовірними лапками, на яких вони переносять всіляке страхіття.
Яка приємна тут прохолода! Поліанна аж вистрибом пішла по даху, вдихаючи на повні груди свіже повітря. їй так подобався ляск бляхи під ногами. Аж вона два-три рази пройшлася із кінця в кінець — так любо відчувати просторінь після розжареної кімнатчини; дах широкий, плоский — не впадеш. Нарешті вдоволено зітхнула та згорнулася коточком на матраці з котикової шуби, підмостила під голову другий мішок, вкрилася третім, наче ковдрою, і налаштувалася спати.
"Я така рада, що сіток від комах іще не привез— * ли, — бурмотіла вона, блимаючи на зорі, — інакше я ніколи не мала б цього".
Тим часом у кімнаті поруч із солярієм бліда і перепуджена міс Полі мерщій одягала халат і пантофлі.
Хвилинку тому вона тремким голосом телефонувала Тімоті:
— Мерщій сюди — і ти, і твій батько. Захопіть ліхтарі. Хтось є на даху солярію. Мабуть, видряпався по трельяжу для троянд, тепер може вдертися в дім через східне вікно на горищі. Я зсередини горище зачинила, але не баріться! [54]
І коли Поліанна вже засинала, її розбуркав блиск ліхтарів і тріо зойків. Вона розплющила очі: осьде поруч Тімоті на драбині, старий Том вилазить крізь вікно, а з-за нього вирячилася на неї тітка.
— Поліанно, що це усе означає?! — вигукнула міс Полі.
Дівчинка закліпала спросоння й сіла.
— О, Містере Том... тітонько Полі? — запнулася вона. — Не лякайтесь! У мене не сухоти, як у Джо-еля Гартлі. Там... страшенна спека. Але, тітонько Полі, я позакривала вікна, і мухи не зможуть принести мікроби.
Тімоті хутенько спустився вниз по драбині. Старий Том теж швиденько віддав ліхтар міс Полі і подався за сином. Міс Полі закусила губу і почекала, доки підуть чоловіки, а тоді суворо проказала:
— Подай сюди негайно всі речі й залізай сама. Я ще такої дитини на світі не бачила! — репетнула вона вже на горищі, тримаючи однією рукою По-ліанну, а другою — ліхтар.
Після прохолоди надворі Поліанні видалося на горищі ще задушніше, але вона не нарікала, а лише уривчасто зітхнула.
Підійшовши до сходів, міс Полі кинула:
— Решту ночі, Поліанно, спатимеш зі мною. Сітки привезуть завтра, а доти я вважаю своїм обов'язком не пускати тебе з очей.
Поліанна затамувала віддих:
— З вами! У вашому ліжку! — нестямилася вона. — Ой, тітонько Полі, тітонько Полі, які ви чудові! Я так мріяла спати поруч із кимсь рідним... тільки не з Жіночої допомоги. Мені їх досить. Але — ви! Ви знаєте, я така рада, що сітки не привезли! Ви теж? [55] Відповіді не було. Міс Полі простувала попереду. Якщо чесно, вона почувалася напрочуд безпорадною. Уже втретє від часу приїзду Поліанни вона намагалася її покарати... і втретє її покарання сприймалося як найвища нагорода. Не дивно, що міс Полі почувалася на диво безпорадною.
ПОЛІАННА ЙДЕ В ГОСТІ
Невдовзі життя у садибі Гаррінгтонів увійшло в колію, хоча новий порядок трохи відбігав від того, який передбачала спочатку міс Полі. Авжеж, По-ліанна шила, грала на піаніно, читала вголос, а також вчилася готувати на кухні. Але це не відбирало в неї стільки часу, як гадалося спочатку, тож По-ліанна мала час, як вона висловилася, "жити". Майже щодня з другої до шостої дівчинка займалася тим, що їй подобалося. Звичайно, крім того, що їй уже встигла заборонити міс Полі.
Невідомо, чи то все робилось, аби не перевантажувати дитину, чи для того, щоб трохи звільнити міс Полі від Поліанни. Звичайно, протягом перших днів липня міс Полі мала не одну нагоду вигукувати: "Що за неймовірна дитина!", а уроки шиття та читання наприкінці дня виснажували і спустошували її.
Ненсі на кухні велося краще. Вона не була ні виснажена, ні спустошена. А середа та субота стали для неї святковими днями календаря.
В околах садиби Гаррінгтонів не було дітей, з якими Поліанна могла б бавитися. Власне, будинок стояв на околиці містечка, і в поблизьких домах не було однолітків Поліанни. Але вона, схоже, не журилася. [56]
— Я не звертаю на це уваги, — пояснювала вона Ненсі. — Я охоче гуляю по околиці, роздивляюсь вулиці й будинки, знайомлюся з людьми. Я так люблю людей. А ви, Ненсі?
— Ну, я б не сказала, що дуже люблю... принаймні, не всіх, — не уточнювала Ненсі.
Майже кожної погожої днини Поліанна випрохувала якесь завдання, аби мати змогу кудись піти, і під час таких прохідок вона часто зустрічала одного Чоловіка. Подумки вона вважала його "саме тим", хоча дорогою здибувала чимало чоловіків.
Чоловік був завжди вбраний у довгий чорний сурдут та шовковий циліндр, — цього інші чоловіки не носили. Його бліде обличчя завжди чисто поголене, а волосся, що вибивалося з-під циліндра, було позначене сивиною. Ідучи, він тримав спину, а ходив переважно швидко й завжди сам, через що Поліанна йому співчувала. Може, саме це спонукало дівчинку одного разу звернутися до нього.
— Доброго дня, сер. Який чудовий сьогодні день, чи не так? — бадьоро запитала вона, підійшовши до нього.
Чоловік ковзнув по ній поглядом, а тоді нерішуче зупинився.
— Це ти — до мене? — різко запитав він.
— Так, сер, — розцвіла Поліанна. — Я кажу, який сьогодні прекрасний день, чи не так?
— Гм? О! Гм, — витиснув із себе незнайомець і розгонисто пішов геть.
Поліанна розсміялася. "Який кумедний чоловік", — подумала вона.
Наступного дня вона знов його побачила.
— Сьогодні, звичайно, не так гарно, як учора, але нівроку, — весело повідомила Поліанна.
— Га? О! Гм, — пробурмотів чоловік, як і того разу. І знову Поліанна звеселилася.
Коли ж утретє Поліанна звернулася до нього в такий спосіб, чоловік різко зупинився.
— Хто ти, дитино, і чому ти щодня звертаєшся до мене?
— Я — Поліанна Вітьєр. А ви видаєтеся таким самотнім. Я така рада, що ви зупинилися. Приємно з вами познайомитися. А тепер скажіть, як вас звуть.
— Ну, власне... — чоловік не доказав і подався геть швидше, ніж раніше.
Поліанна розчаровано, без звичайної своєї усмішки дивилася йому вслід.
"Може, він не зрозумів. Але ж не личить знайомитися лише наполовину. Я ж досі не знаю, як його звати", — міркувала вона дорогою.
Поліанна несла холодець із телячої ніжки місіс Сноу. Міс Полі Гаррінгтон щотижня щось передавала цій жінці. Вона казала, що це її обов'язок, бо місіс Сноу бідна, хвора й належить до тієї ж па[58] рафії, що й міс Полі; звичайно, це