Читати книгу - "Мідний король"

За два дні на обрії показалися гори. У долині між двома хребтами лежав порт Фер — транспортний вузол, торговельний казан і бандитське гніздо побіч кордонів Імперії.

* * *

Розвіярові снилося, що він полює на донного дракона.

Була ніч. Галера стояла в бухті, більше схожій на грот. Сіра скеля нависала просто над щоглою. Тут було так тихо, що поверхня моря здавалася залитою шаром сметани.

Розвіяр спав на палубі. Ніколи в житті йому не доводилося бачити донного дракона. Тепер, уві сні, тварюка уявлялася йому на тисячі ладів.

На «Лусці» було незвично порожньо. Більша частина веслярів вирішила провести ніч на березі, тільки деякі, сімейні й ощадливі, зостались на галері. Розвіяр спробував піти з рештою — буцім для того, щоб відпочити по-чоловічому, але Арві ворухнув бровами:

— Таж у тебе нема грошей, дурню. Та й малий ще. Сиди.

І Розвіяр пішов у трюм, але там було так парко, що він знову піднявся на палубу і ліг на голих дошках.

Він довго не засинав. Придумував — і не міг знайти причину, за якою капітану варт узяти його в похід за шкурами. Розвіяру хотілося бути переконливим; гаразд — нехай він молодий, але зате нічого не боїться. Йому можна платити менше, ніж решті. У перший похід взагалі можна не платить! Уже потім, коли Розвіяр себе покаже — тоді він стане до спілки, як інші. Він слабкий весляр — але в дорозі посильнішає…

Він засинав, і вві сні Арві погоджувався з ним. Кивав, плескав по плечу, казав: гаразд. Підеш із нами.

Свиснули в повітрі крила. Розвіяр розплющив очі, швидко сів: уві сні йому привидівся патрульний птах. Слабко світилось море, у бухту заглядав далекий половинчастий місяць. На реї, похитуючись, висів шкірястий мішок із двома сяйними очима.

Розвіяр закричав. Заворушилися в трюмі, хтось лайнувся. З каюти на кормі вийшов Лу — бадьорий, наче й не спав зовсім.

— Ага, — сказав сам собі, побачивши мішок на реї. — Чудово.

За кілька хвиль Розвіяр зрозумів, що чудовисько — зовсім не чудовисько, а поштовий нетопир, повислий на реї униз головою. На «Криламі» було кілька таких — у клітках; Лу запалив ліхтарик, зняв конверт з нашийника поштаря, розпечатав і тієї ж миті, підсвічуючи собі, прочитав.

Вийшов Арві — похмурий, пожмаканий, у колись білій, а тепер брудно-сірій сорочці.

— От гади, — сказав Лу, згортаючи листа.

— А я казав, — Арві судомно позіхнув. — Усіх грошей не загарбати, так. Але щоб дістати своє, треба хотіти дістати все. Забажаєш трохи — зостанешся обпатраною ситухою… Ось як ми.

Лу оглянув палубу. Завважив у темряві Розвіяра.

— Не спиш? — спитав із дивним відтінком.

Розвіяру раптом стало страшно.

— Є покупець на тебе. — Арві сплюнув за борт. — Тільки дешево дає, сволота… Та не з нашим становищем вередувати.

* * *

Удосвіта до «Луски» підійшов колісний човен. Гребні гвинти в нього розміщувались не по бортах, як у гавані Мірте, а за кормою.

У човні Розвіяру зв’язали руки. Він так здивувався, що навіть не намагався вирватися. Борт «Луски» проплив мимо, як колись проплив борт «Крилами»; човен був широкий, майже квадратний, барабан крутили не їздові щури, а важкі плямисті істоти зі складчастою шкурою — ляскуни.

— І-і-і! — кричав їм човновий.

У нього був тонкий, неначе скрегіт по склу, голос, голена рожева голова і білий шрам на лобі. Розвіяру цей чоловік вселяв незрозумілий жах. Ще на борту галери, коли голений узявся мацати новому рабу м’язи, коли сунув йому в рот зашкарублого пальця, пробуючи зуби, — Розвіяра скрутило з огиди й безмірного страху.

«Страх Шуу». От як це почуття називається. Тепер Розвіяр сидів у човні, зв’язаний, і ні разу не озирнувся в бік «Луски».

Човен вийшов на відкриту воду.

— І-і-і! — вискнув голений, і рептилії в колесі забігали швидше. Розвіяр підняв голову.

Йому доводилося бувати в порту Фер: звідси вони відправлялись із хазяїном Аглем у Мірте. Хазяїн Агль, запопадливий, мов запічна миша, зважив і передбачив усе: і скільки грошей піде на поїздку, і як швидко окупляться витрати, і які подарунки привезти рідним із Літаючого Міста — щоб і всім вистачило, і не зубожіти. Одного не передбачив хитрий переписувач: що Мірте не дозволяє ступити на свою землю людині з кров’ю гекса в жилах…

Не доїжджаючи до порту, човен повернув у скелі й опинився у фіорді з прямовисними стінами. Дивитися на перевізника зі шрамом було неприємно, на скелі — страшно, тому Розвіяр опустив очі й уп’явся на власні коліна.

Брудні, затягані штани світилися дірками. Крізь протерту тканину прозирала засмагла подряпана шкіра. Чому Розвіяр «гекса»? У його дитячих спогадах не було цього слова. Люди, яких він пам’ятає, звали себе інакше: «Пригірці». Так називалося селище, і люди казали про себе: «ми пригірці…»

Він піймав себе на тому, що вперше чує голоси в своїх споминах. Давніше чергувались картинки, але голосів не було. А тепер під хлюпання води й обережний шум вітру у вухах виразно прозвучало: «ми пригірці». — «Ну, пригірці, хто косити?»

Мати його була з чужих земель. Зовсім маленькою її привезено в Пригірці — верхи на двоногій ящірці. Вона не вміла ходити…

Розвіяр згадав обличчя матері, так ніби вона, а не людина зі шрамом, сиділа навпроти на човновій лавці. Очі дивної форми, краплясті. Випнуті надбрівні дуги. Значить, його мати була гекса… А тепер вона стала білкою і досі бігає десь у лісах.

— Цо-ок!

Рептилії зупинились у крихітній бухті. Там чекали двоє, з каптурами, насунутими на обличчя; Розвіяра витягли з човна і, підштовхуючи в спину, повели по камінних східцях, що вели вгору через пролам у скелі.

За годину він був уже на рабському ринку в передмісті Фер. Ще за годину, знов помінявши хазяїна, ішов у загальній вервечці рабів, ведених від узбережжя все далі в гори.

Арві та Лу продешевили. Треба було продавати мене як письменного, думав Розвіяр на ходу, дивлячись у спину хлопця попереду. За письменного дали б більше — звісно, якщо знайти розбірливого й багатого покупця.

Дурні, думав Розвіяр. Колишній хазяїн Агль досі, певно, гризе лікті й проклинає своє розорення. Прокляті контрабандисти могли б підзаробити на праці майстерного переписувача…

І тоді ж із озлобленням подумав: дулю вам. Не став би я працювати на них. Я вільна людина, у мене є пам’ять, і я ще побачу коли-небудь ліси своєї батьківщини.

Вервечка рабів повільно тяглась у гору. Наглядачі поляскували канчуками — без зайвої жорстокості.