Читати книгу - "Капелюх Чарівника (Диво-капелюх)"

ущух, – повідомив Мумі-тато. – Бачите, дітоньки? Небо розпогодилося. Скоро почне світати.
Мама Мумі-троля тремтіла від холоду, міцно притискаючи до себе свою торбинку. Вона глянула на бурхливе нічне море й запитала:
– Як вчинимо? Може, відбудуємо курінь і спробуємо ще поспати?
– Не варто, – мовив Мумі-троль. – Ліпше позагортаємося в ковдри і зачекаємо сходу сонця.
Усі посідали рядком на березі, попритулявшись один до одного. Чмих упхався посередині – йому здавалося, що так безпечніше.
– Не повірите, який то був жах, коли хтось у темряві торкнувся мого обличчя, – розповідала Хропся. – Не зрівняти з грозою!
Вони сиділи й дивилися, як над морем починає світати. Шторм уже вгамувався, однак великі хвилі все ще з ревом накочувалися на берег. Небо на сході зблідло, було страшенно холодно. І ось у цю передсвітанкову годину вони помітили гатіфнатів, котрі покидали острів. Човни один за одним, наче тіні, випливали з-за мису й виходили у відкрите море.
– Прекрасно! – зрадів Гемуль. – Сподіваюся, вони ніколи більше не потраплять мені на очі…
– Напевно, знайдуть собі інше місце для зібрань, – озвався Нюхмумрик. – Потайний острів, де їх ніхто не знайде!
Тужним поглядом дивився він услід легким суденцям вічних мандрівників.
Хропся спала, поклавши голову Мумі-тролеві на коліна. На східному видноколі з'явився перший рожевий пруг. Кілька загублених буревієм хмарок зашарілися, немов рожі, а потім з моря підняло свою осяйну голову сонце.
Мумі-троль нахилився, щоб розбудити Хропсю, й стетерів: її чудова гривка майже цілком обгоріла! Напевно, тоді, як гатіфнат торкнувся її у темряві. Що вона на це скаже? Як він зуміє розрадити її? То була справжня катастрофа!
Хропся розплющила очі й усміхнулася.
– Знаєш, дивні речі зі мною відбуваються! – швидко залопотів він. – Останнім часом мені почали подобатися дівчатка без гривок!
– Он як? – здивувалася Хропся. – Чого б це?
– З волоссячком вони видаються такими нечупарами!
Хропся саме підняла лапки, щоб причесатися, та що це?! Замість гривки намацала лише обсмалений віхтик волосків. З жахом вона розглядала себе у дзеркальці.
– Ти облисіла! – повідомив Чмих.
– Тобі пасує, чесно! – втішав її Мумі-троль. – О ні, не плач!
Та Хропся впала у пісок, гірко ридаючи за втратою найгарнішої своєї окраси.
Друзі оточили її, намагаючись розвеселити. Намарно!
– Подивись на мене, я від народження лисий і зовсім за тим не шкодую, – переконував Гемуль.
– Натремо тобі голову олійкою, і волосся швидко відросте, ось побачиш, – заспокоював Мумі-тато.
– Ще й закучерявиться, – додала Мумі-мама.
– Правда? – схлипувала Хропся.
– Щира правда! – запевнила мама. – А як тобі личитимуть кучері!
Хропся перестала плакати й підвелася з піску.
– Погляньте на сонце! – вигукнув Нюхмумрик.
Свіжоскупане й усміхнене сонце вставало над морем. Увесь острів мерехтів та світився після дощу.
– Заспіваймо ранковий гімн, – запропонував Нюхмумрик, витягаючи з кишені гармонію. І всі дружно підхопили мелодію:
Ніч минулася, зате
Світить сонце золоте.
Геть подались гатіфнати,
Але пісня не про те.
Лити сльози, Хропсю, нащо?
Гривка виросте ще краща!
Йо-хо![5]
– Гайда купатися! – загукав Мумі-троль.
Усі одягнули купальники і побігли до моря (окрім Гемуля, Мами й Тата Мумі-троля – їм вода видалася надто холодною).
Кришталево-зелений з білими чубчиками прибій набігав на пісок.
О, яка то розкіш бути мумі-тролем і вигойдуватися на аквамаринових хвилях при сході сонця! Нічні негаразди забулися відразу, попереду чекав новий довгий червневий день. Немов дельфіни, пронизували вони хвилі й летіли на їхніх гребенях до берега, де у піску бавився Чмих. Нюхмумрик заплив далі у море, гойдався горілиць, милуючись небом, блакитним і прозорим.
Мама тим часом приготувала на обкладеному камінням вогнищі каву й заклопотано розшукувала заховану вчора від сонячного проміння у прибережному піску маслянку. Та пошуки не увінчалися успіхом – шторм змив маслянку в море.
– Чим я маститиму дітям канапки? – бідкалася Мама.
– Не переймайся; може, шторм приніс нам щось навзамін, – заспокоїв її Тато. – Після кави подамося на розвідини вздовж берега, подивимося, що буря викинула на суходіл.
Так і зробили.
По інший бік острова з моря стриміли відполіровані до блиску хребти скель. Поміж них можна було натрапити на невеличкі піщані латки, всіяні дрібними мушлями (танцювальні майданчики морських русалоньок), або чорні таємничі розпадини, в яких гуркотів прибій: здавалося, ніби хвилі розбиваються об залізні мури.
...