Читати книгу - "Отаман Іван Сірко"

Спроби П. Дорошенка протистояти Сіркові та Ханенку успіху не мали. Дорошенко хотів перестріти Сірка, який ішов окремим шляхом. Але, дійшовши до Ладижина, він не зміг переправитися там через Буг, бо тоді річка широко розлилася. Тим часом Ханенко прибув на допомогу Сіркові, їхні війська стали кількісно переважати дорошенківські. Довелося Дорошенку повертатися до Германівки. А шляхи Ханенка й Сірка знову розійшлися: перший пішов до Ладижина, а другий – до Рашкова, і тамтешні козаки йому піддалися. Вони зустрілися біля Шафранця з військом Дорошенка, але останній не зважився дати їм бій, оскільки ординці Суїн-Кази покинули його й пішли на Дон. Гетьман тоді повернув до Чигирина. Ситуацією відразу ж скористався коронний гетьман Ян Собеський, посиливши свій наступ на правобережні міста, частина яких підкорилася йому сама, інші ж він узяв силою.

Дорошенко не міг пробачити своєму «хлібоїдцю» Сіркові його допомоги ворогам – Ханенкові й полякам. Але ситуація складалась не на користь правобережного гетьмана, авторитет якого дедалі падав, натомість авторитет і вплив Сірка зростали. Очевидець тих подій писав: «Тепер так тягнуться до Сірка, як було за Хмельницького, коли всі до нього тягнулися, і міста піддаються йому».

Як зауважують історики, тоді сталася подія, яка певною мірою позначилася на подальшій долі Івана Дмитровича.

У жовтні 1671 року до табору коронного гетьмана Яна Собеського прибули Ханенко та Сірко з козаками, щоб заявити про свою вірність Речі Посполитій. Натомість коронні гетьмани заприсяглися зберегти козацькі права та вольності. Ханенко виголосив урочисту промову. Наступного дня на честь союзників Ян Собеський улаштував бенкет, на якому «випили декілька жбанів української горілки та стріляли з усіх гармат польської артилерії». Вранці 14 жовтня 1671 року на військовій раді за участю козацької старшини було вирішено переправлятися через Буг і йти на Кальник. З огляду на те, що Кальник був добре укріплений, а ослаблене польське військо не мало важких гармат, вирішили розпочати переговори. Але командир тамтешньої залоги сердюків відмовився капітулювати, і тоді союзники 17 жовтня розпочали обстріл міста з 17 (12 польських і 5 ханенківських) гармат і двох мортир. Обложені трималися стійко, відкрили у відповідь сильний вогонь і мало не вбили самого Яна Собеського. Місто не піддавалося, тому коронний гетьман 19 жовтня відступив до Іллінців, де й став табором. Оскільки до Кальника йшла підмога від Дорошенка та ординців, Ханенко та Сірко об'єднали свій табір із польським. 20 жовтня відбулася битва під Кальником. Дорошенківці встигли ввійти до міста, але татари потрапили під тяжкий удар польської кінноти й були дощенту розгромлені. Після бою під Кальником Собеський прийняв рішення поставити коронне військо між Бугом та Дністром. Ханенко ж мав піти до Бершаді, а Сірко – до Ладижина, «до своїх квартир».

У цей час до польського табору прибули королівські посли, які привезли Ханенку гетьманські клейноди та гроші. Сіркові, «від якого тут вся справа залежала», було видано 200 червоних золотих.

27 жовтня 1671 року козаки провели раду, на якій гетьманом був знову проголошений Ханенко. Фризький мандрівник і мемуарист Ульріх фон Вердум твердив, що на цій раді лунали голоси й на користь розумнішого, більш досвідченого, витриманого та сміливого Сірка. Але козацька старшина побоювалася зростання авторитету кошового, який керував козаками міцною рукою, і нацькувала на Сірка «чернь». Відтак кандидатуру Сірка не підтримали, ба навіть лунали заклики вбити кошового, і його мало не порубали шаблями. Сам Собеський був дуже невдоволений козацьким вибором гетьмана.

Наприкінці жовтня 1671 року польські війська змушені були відступити до Брацлава, ставши на зимові квартири між Дністром та Південним Бугом, а сам коронний гетьман виїхав до Львова. Залишив Україну й король.

До листопада того ж року «Подністров'я, Рашків, Могилев, Стіна, Надбужжя, Брацлав, Винниця, Ладижин та інші» були захоплені польським військом та козаками Ханенка й січовиками.

У грудні 1671 року Сірко здійснив короткий, але успішний похід проти білгородської орди. За цей похід король Михайло Вишневецький листовно висловив щиру подяку Сіркові, побажавши йому успіхів у подальшій боротьбі проти «ворогів Святого Хреста, щоб вони не взяли гору над християнами і щоб Україна, золотий край, процвітала у надійному мирі». Король похвалив кошового отамана й за вагомий внесок у справу об'єднання «Низового Війська з нашим Військом Польським» висловлював надію, що Сірко й далі добиватиметься «віддалення поганих від України».

Кінець 1671 року був не зовсім вдалим для Речі Посполитої. Кальник узяти не вдалося. Загрожувала ординська небезпека, а зимувати у спустошеному краї було тяжко. Захвилювалися й запорожці, які обіцяли навесні покинути Ханенка та Сірка, стосунки між якими значно погіршилися. Кошовий мав більшу повагу серед козаків, і Ханенко боявся, що він заволодіє гетьманською булавою. Сірко ж побоювався чергового ординського нападу, тільки-но замерзнуть ріки. Активізував свої дії Дорошенко. Два десятки міст повернулися під його зверхність. Силістрійський паша дав йому на допомогу кілька тисяч своїх вояків. У грудні 1671 року Дорошенко пішов на Ладижин, жителі якого явно йому симпатизували (у місцевому замку укріпився, однак, Ханенко), потім штурмом узяв Тростянець, знищивши польську залогу. Ханенко був у відчаї, і його врятував від падіння лише прихід нових коронних військ у Побужжя. Допоміг йому й Сірко. Спільними зусиллями вони завдали поразки військам Дорошенка й орди біля Тростянецького замку. Деякі історики говорять і про успішні дії Сірка проти білгородської орди.

1672 року Сірко оженив свого сина з донькою молдавського боярина Хінкула, а потім вирушив зі сватом проти молдавського господаря Георгія Дуки, скинув його з престолу і посадив замість нього свого свата Хінкула. Після цього кошовий вирушив на Лівобережну Україну. У степу за Куяльником Сірко розгромив загін білгородського мурзи, поранив останнього й захопив його в полон.

У цей же період між Сірком та козаками виник конфлікт, пов'язаний із невиплатою коштів, обіцяних поляками за союз. Козаки почали дорікати кошовому, погрожуючи перейти на бік московського царя.

У березні 1672 року Сірко з 500—1000 козаків перебував під Чечельником, звідки мав намір піти на Лисянку й Чигирин, а потім – і на лівий бік Дніпра. Похід на Лівобережжя був обумовлений змінами, що відбулися в Гетьманщині.

13 березня 1672 року Д. Многогрішного позбавили гетьманства та заслали до Сибіру. Разом із ним була заслана і його сім'я, і його сподвижники-«співучасники». Новина про падіння Многогрішного зацікавила Івана Сірка. За версією Дмитра Дорошенка, кошовий «рішив спробувати щастя, покладаючись на свою популярність серед козацької черні та на свої знайомства серед московських воєвод».

Про наміри Сірка швидко довідалися в Москві. Там уже давно знали про його впливовість серед