Читати книгу - "Король Буків, або таємниця смарагдової книги"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Деякі кури сиділи в гніздах, а деякі, раптом зіскочивши з них, сторчма пірнали у страхітливий отвір кратера. Вилітаючи звідти, ці дивні птахи поверталися до гнізд, у яких, до речі, були яйця, і випльовували на них… Це не могло бути правдою, але ж Гаврик, Джульєтта, Шмигун, Понтій і Петяка бачили на власні очі, що кури поливають свої яйця розжареною магмою, добутою з самого серця вулкана!
— Хтось може пояснити, навіщо вони це роблять? — спитала Джульєтта.
— Мабуть, таким чином вигрівають яйця, — припустив Понтій.
— Цікаво, — процвірінчав Петяка, — а їм у роті не пече?
— Я не знаю, де їм пече, — сказав Гаврик, — а от мені пече в шлунку від голоду. Хтось хоче яєчні?
— Я сто років не їла яєчні! — з півслова зрозуміла буку Джульєтта й почала спускатися.
— Чекайте! Чекайте! — намагався спинити драконицю Шмигун. — Ми ж не знаємо, що в цих курей у голові! А може, вони небезпечні!
— Охолонь, — заспокоїв лепрехуна Гаврик, — що небезпечного може бути в курях?
— Те ж саме, що і в помідорах, — іронічно сказав лепрехун, з тугою подивившись на свою ногу.
— Не панікуй, зараз яєчок насмажимо. Чи ти любиш їх пити сирими?
— Я люблю, коли в мене на ногах обидва черевики і коли з мене ніхто не п’є кров.
— Джульєтто! Охайно приземляйся — не почави яйця! — застеріг подругу Гаврик.
Дракониця вибрала для посадки місце, найбільш вільне від курячих гнізд.
Тільки-но Джульєттині лапи торкнулися базальтової поверхні вулкана, кудкудакання, як за командою, обірвалося. Ніби хтось висмикнув з розетки штепсель радіоприймача, і той замовк. Кури, всі до одної, насторожено повернули голови в бік непроханих гостей. У кожній парі пташиних очей можна було прочитати запитання: ви самі заберетеся звідси чи вам допомогти?
— Друзі, — прошепотів Шмигун, — може, корисніше буде трохи поголодувати? Не подобаються мені їхні очі.
— І чого ти так боїшся? — легковажно кинула Джульєтта. — Що нам можуть зробити якісь там кури?
— А тобі, до речі, — додав Петяка, — в жодному разі не можна голодувати. Якщо ти не хочеш, щоб твої сили висмоктав помідор ще до світанку.
— Я думаю, — сказав Гаврик, зіскочивши на землю й прямуючи до найближчого гнізда з яйцями, — що коли ми візьмемо кілька яєчок, на нас ці милі курчатка не образяться. А якщо й образяться, то завдати нам якоїсь шкоди не зможуть. Вони ж, зрештою, не вогнедишні…
Гаврикові так сподобався власний дотеп, що він мимоволі засміявся, беручи з гнізда чимале яйце й оцінливо підкидаючи його на долоні.
Тієї ж миті бука відчув себе мисливською ковбаскою, яку смажать у самому пеклі багаття. За іронією долі кури з Курячого вулкана були саме вогнедишними!
— Трясця твоїй матері! — крикнув Понтій. — Вогнедишні кури!
— Гаврику! — Джульєтта кинулася до товариша. Помахом широких крил вона збила з буки полум’я й ухопила його пазурами за одяг.
Кури зустріли драконицю ще одним дружним вогняним подихом.
Джульєтта ухилилася від вогню й почала підніматися під хмари. Шмигун тягнув Гаврика до себе за лапсердак, що увесь димів.
За півгодини, відлетівши на безпечну відстань від Курячого вулкана, друзі сиділи колом на березі якоїсь річечки й усе ніяк не могли оговтатися від побаченого й пережитого.
— Хто б міг подумати, — бідкався Гаврик, усе ще тримаючи в руках два яйця, що він устиг викрасти, — вогнедишні кури! Хтось колись чув про таке?
— Мені так соромно, — мовила Джульєтта, — якісь нещасні кури, і ті можуть дихати вогнем, а я… Ет…
— Ви знаєте, мені вже перехотілося яєчні, — зітхнув бука й поклав свою здобич на землю.
— А давайте зробимо гоґоль-моґоль, — запропонував Петяка, — все одно двох яєць на всіх буде мало, а так — хоч потроху посьорбаємо.
Друзі пристали на пропозицію горобчика й невдовзі ласували смачним напоєм.
— Слухай, Гаврику, — звернувся до буки Шмигун, старанно луплячи печерного помідора чималеньким камінцем, — давно ми не читали щоденник Крива. Може, там є щось про цих ось ненажерливих потвор.
— Ай справді, давайте почитаємо, — погодився Гаврик і дістав із наплічника щоденник.
Зрада
30042 рік після замулення Джерел. Вогнень. День 1-й.
За мою голову Нарит призначив винагороду — тисячу золотих скорпів. Він завжди був скупим. За життя короля буків, тим паче єдиного в Місті конкурента-чарівника, можна було б заплатити й більше. Втім, що мені до того, скільки Наритові доведеться викласти за мене — живого чи мертвого. Щоправда, хотілося б сподіватися, що до цього не дійде й Наритові скорпи залишаться у нього.
Учора, після поразки його війська, чаклун наказав тролям розпалити в дворі замку велике вогни— ще й по черзі покидати туди всі чарівні Обереги.
Срібна Троянда, Кубок з Часом і Вогняний Ключ лишилися неушкодженими, а от Смарагдова Книга спалахнула, мов сірнику спекотну погоду, щойно її торкнулися перші язики вогню.
— Крив!!! — задихався з люті Нарит. — Схопити!.. Негайно!.. Вбити!.. Повісити!.. Спалити!.. Відтяти голову!.. Розіпяти!.. Посадити на палю!!! — Чаклун був сам не свій. — Одурив! Кого — мене?! Зміюка підколодна! Ну, зажди в мене!..
Ледь не цілу ніч Нарит лютував, а на ранок по всьому Місту сповіщали про «щедру» винагороду тому, хто допоможе мене впіймати або звести зі світу.
Хай спробують упіймати. Я ще повоюю.
На світанку до нашого табору прийшов люд. Він назвався Геліусом і зголосився воювати проти Нарита.
Люд розповів, що три дні тому він потрапив у Місто зі свого, людського світу.
Люди надзвичайно рідко переносяться до нашого світу, хоча ми, буки, живемо в багатьох їхніх домівках, допомагаючи вести господарство, оберігаючи помешкання тих людів, у яких живемо, від усіляких бід та напастей.
Геліус з’явився у Місті, з’ївши деревну суницю, що якимось чином потрапила до овочевої крамниці села, де жив люд, разом зі звичайними лісовими суницями.
Виявилося, в його бабусі жив один бука, мій далекий родич.
На відміну від будь-кого з чарівного світу, він був дуже вразливим до магії. Попри це, в першому ж бою він видався мені занадто сміливим, як на люда.
Він одразу ж уподобав собі дракона Трума і, осідлавши його, вразив пострілами з лука не одного песиголовця.
— Слухайте, — раптом відірвався від читання Гаврик, — а Наритів блазень часом не той самий Геліус? Він теж люд.
— Цього не може бути, — заперечив Шмигун. — Люди так довго не живуть. Це просто збіг.
— Гм-м, дивний збіг, — гмикнув бука і продовжив читати.
Сьогодні по обіді ми вперше зустрілися в бою з відьмаками на мітлах.
Патрульні дракони вчасно помітили підозрілу метушню в небі над замком. Це були декілька десятків мітлетунів. Вони зі свистом наближалися до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король Буків, або таємниця смарагдової книги», після закриття браузера.