Читати книгу - "Сезон гроз"

Відьми́н Геральт, про якого чародійка чимало чула, про якого здобула багато інформації і за яким саме спостерігала, поки що, як здавалося, відповідав тільки одному з критеріїв.

— Мозаїк!

— Я тут, пані майстрине!

— У нас гість. Щоб все було готово і на рівні. Але спершу принеси мені сукню.

— Чайну троянду? Чи морську воду?

— Білу. Він одягається в чорне, влаштуймо йому інь і янь. І мештики, вибери щось під колір, але зі шпилькою не менше, ніж чотири пальці. Я не можу дозволити, щоб він дивився на мене надто зверхньо.

— …Пані майстрине… Та біла сукня…

— Що?

— Вона така…

— Скромна? Простого крою і без оздоб? Ех, Мозаїк, Мозаїк. Невже ти ніколи не навчишся?

* * *

В дверях його мовчки привітав дебелий і пузатий здоровань зі зламаним носом та очима малої свинки. Оглянув Геральта знизу догори, а потім ще раз, у зворотному напрямку. Після чого звільнив прохід, давши знак, що можна.

У передпокої чекала дівчина з гладенько причесаним, аж прилизаним волоссям. Безмовно, жестом попросила ввійти.

Він вийшов просто на заросле квітами патіо, посередині якого плюскотів фонтан. В центрі фонтану стояла мармурова статуетка, що представляла оголену танцюючу дівчину, правильніше, дівчинку, якщо виходити з ледь розвинутих вторинних статевих ознак. Статуетка привертала увагу не тільки тим, що виконана була різцем майстра, а ще одною деталлю — з цоколем її сполучала тільки одна точка, великий палець стопи. Як оцінив відьми́н, таку конструкцію неможливо було підтримувати у рівновазі без допомоги магії.

— Геральт з Ривії. Вітаю. І запрошую.

Літта Нейд мала надто гострі риси обличчя, тому не могла вважатися класичною красунею. Легенький доторк рум’ян теплого персикового тону до її вилиць пом’якшував, але не приховував цю гостроту. Губи, підкреслені кораловою помадою, мали викрій такий ідеальний, що аж занадто ідеальний. Але це не було істотним.

Літта Нейд була рудою. Рудоволосою класично й природно. Приглушена, ясноіржава червінь її волосся викликала асоціації з літнім хутром лиса. Якщо б вдалося — Геральт був у цьому впевнений, — піймати рудого лиса і посадити його обіч Літти, обоє виявилися б такими самими на масть. А коли чародійка рухала головою, серед червіні спалахували ясніші відтінки, жовтаві, як у лисячій шерсті. Як правило, рудизна цього типу супроводжувалася веснянками, як правило, надмірними. Але у Літти їх не було.

Геральт відчув неспокій, що, забутий і приспаний, прокидався десь там в глибині. Він з натури мав дивну і нез’ясовану схильність до рудоволосих[4], кілька разів ця пігментація волосся спонукала його до нерозсудливих вчинків. Отож, слід було стерегтися і відьми́н твердо так вирішив. Завдання полегшувала та обставина, що саме минув рік, відколи такі нерозсудливі вчинки перестали його спокушати.

Еротично стимулююча рудизна не була єдиним привабливим атрибутом чародійки. Сніжно-біла сукня була скромною і цілковито позбавленою ефектів, а це мало свою мету, доречну і, поза всякими сумнівами, заплановану. Простота не розпорошувала уваги глядача, концентруючи її на привабливій фігурі.

І на глибокому декольте. Стисло кажучи, у «Добрій Книзі» пророка Лободи, в ілюстрованому виданні, Літта Нейд з успіхом могла б позувати для гравюри перед розділом «Про нечисті жадання».

Кажучи ще стисліше, Літта Нейд була жінкою, з якою лише повний ідіот хотів би зв’язатися на термін, довший, ніж дві доби. Цікаво, що саме за такими жінками звичайно ганялися полчища чоловіків, схильних до тривалих зв’язків.

Вона пахла фрезією і морелями.

Геральт схилився, після чого вдав, що статуетка в фонтані цікавить його більше, ніж фігура й декольте чародійки.

— Запрошую, — повторила Літта, вказуючи на стіл з малахітовою поверхнею і два плетені крісла. Почекала, доки він сяде, сама ж, сідаючи, похвалилася зграбною ніжкою і черевичком з ящірчиної шкіри.

Відьми́н вдав, що вся його увага поглинута карафками і підносом з фруктами.

— Вина? Це Нурагус з Туссену, на мою думку, цікавіше, ніж перехвалене Ест Ест. Є ще Кот-де-Блессюр, якщо віддаєш перевагу червоному. Налий нам, Мозаїк.

— Дякую, — він прийняв від прилизаної дівчини келих, усміхнувся їй. — Мозаїк. Гарне ім’я.

Помітив у її очах переляк.

Літта Нейд поставила келих на столику. Зі стуком, який мав привернути його увагу.

— Що ж це, — ворухнула головою і рудими кучерями, — приводить знаменитого Геральта з Ривії у мій скромний дім? Помираю від цікавості.

— Ти сплатила за мене заставу, — він навмисне відповів сухо. — Себто, поруку. Завдяки твоїй щедрості я вийшов з в’язниці. Куди потрапив теж завдяки тобі. Правда? Це через тебе я тиждень провів у камері?

— Чотири дні.

— Чотири доби. Я б хотів, якщо це можливо, дізнатися про причини, які тобою керували. Обидві.

— Обидві? — Вона підняла брови і келих. — Є тільки одна і та сама.

— Ага. — Вдав, що його не цікавить ніщо, крім Мозаїк, яка саме поралася на протилежній стороні патіо. — То з тієї ж самої причини, через яку ти на мене донесла і засадила до хурдиги, ти мене звідти й витягла?

— Браво.

— І чого?

— Щоб довести тобі, що можу.

Він випив ковток вина. Справді, пречудового.

— Ти довела, — кивнув головою, — що можеш. Загалом, можна було мені це сказати, просто зустрівши на вулиці. Я б повірив. Ти вибрала інший спосіб, переконливіший. І що далі?

— Я й сама вагаюся, — вона хижо глянула на нього з-під вій. — Але залишмо речі їхньому ходові. Поки що скажімо, — я діяла від імені і в інтересах кількох моїх конфратрів[5]. Чародіїв, які мають певні плани щодо тебе. Ці чародії, знайомі з моїми дипломатичними талантами, визнали, що я — саме та особа, яка тебе поінформує про ці плани. Тимчасово це все, що я можу сказати.

— Цього замало.

— Ти правий. Але тимчасово, соромно зізнатися, я й сама більше не знаю. Я не сподівалася, що ти з’явишся так швидко і так швидко відкриєш, хто сплатив заставу. Мене запевнили, що це залишиться таємницею. Коли знатиму більше — розповім більше. Будь терплячим.

— А справа моїх мечів? Це теж елемент гри? Таємничих чародійських планів? Чи теж черговий доказ, що можеш?

— Я нічого не знаю про справу твоїх мечів, що б це не означало і чого