read-books.club » Бойовики » Тривожний місяць вересень 📚 - Українською

Читати книгу - "Тривожний місяць вересень"

227
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тривожний місяць вересень" автора Віктор Васильович Смирнов. Жанр книги: Бойовики / Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 88
Перейти на сторінку:
би, коли сіяти, коли жати і таке інше. Сварлива вдача пасує голові, так міркували глухарчани. Голова повинен упоратися з будь-яким районним уповноваженим, коли той приїде порядкувати.

— А ви не сердіться, — сказав я.

— Набридло, коли приходять і розпитують. Нібито я сам у фриців служив. Ви зверталися б прямо до Бандери.

Я тільки другий день ходив у «яструбках», та Глумський уже зараховував мене до надокучливого начальства. До них.

— Ось я, голова, боюся до сусіднього села поїхати. Де ж ваш захист, «яструбки»? — запитав Глумський.

Ніякої фори він мені, новачкові, не давав…

Він, Глумський, був маленький і такий сутулий, що здавався горбатим. Ікла в нього стирчали вперед, відкопилюючи губи, и від цього створювалося враження, що він хоче тебе вкусити. Мабуть, це від неправильного, мов у бульдога, прикусу. Мало в ньому було приємного для ока. Тільки от руки… Природа, виліплюючи маленького, згорбленого Глумського, в останню мить розщедрилася й подарувала йому руки, що призначалися для якого-не-будь Добрині Нікітича. А може, це вони такі від роботи.

— Та ви ж самі знаєте, нікому воювати з бандитами, — сказав я. — Бо ж не можна роздати зброю підліткам або дітям.

Про підлітків і дітей — це я даремно ляпнув язиком. Схаменувся, коли вже було пізно. Глумському аж обличчя потьмарилося.

— Так, — видихнув він.

Восени сорок першого фашисти застрелили сина Глумського. Розповідали в Глухарці, що в п'ятнадцять років це був справжній парубок — високий на зріст, плечистий, чубатий. Ото вже, видно, Глумський ним пишався. Та й ім'я йому дав підходяще — Тарас. Так от, Тарас вирішив висадити в повітря фриців, які скубли у дворі курей. То були карателі, вони «добре попрацювали» за день і вирішили підобідати. Розповідали, що карателі за годину спалили геть усю Перечиху, а це тридцять дворів. І ось вони, замурзані, у кіптяві, скубли курей і реготали, а Тарас і кинув у них гранату…

Але п'ятнадцять років — це тільки п'ятнадцять років, граната була без запалу, він знайшов її десь на городах…

— Крамченко був у допоміжній українській поліції, — сказав Глумський. Він утік. Пам'ятаєш Крамченка?

Я пам'ятав Крамченка. То був довготелесий, незграбний чолов'яга-недотепа. Завжди у нього траплялася якась біда. То корова конюшини об'їсться, то кури перестануть нестися.

— Сучий син, — вів далі голова. — Думав, для нього легке, щасливе життя буде. З колгоспної ферми Розку взяв, корову-рекордсменку. Вона у нього й трьох літрів не давала!

— Сім'я його тут залишилася?

— Сім'я за нього не відповідає, — буркнув Глумський. — Чи у вас там по-іншому вчать?

— Товаришу Глумський! — крикнув я, не витримавши. — Облиште це!

— Ну гаразд! — змилостивився голова і ледь розтулив губи, що мало означати усмішку. — Просто не люблю розпитувачів. Як було та що було… Навіщо тобі сім'я?

— З кимось із села бандити підтримують зв'язок. Хтось їх підгодовує.

— Крамченкова сім'я пішла з ним, — сказав Глумський. — До Європи подались. Там їх не вистачало…

— Може, дружки лишилися?

Глумський криво посміхнувся, утер рукою обличчя. Долоня у нього була куди ширша за обличчя. По-моєму, він міг звести на потилиці пальці, якби постарався.

— «Дружки» — небезпечне слово. Я, може, до війни з Крамченком рибу ловити ходив…

Він пильно, вивчаючим поглядом зиркнув на мене, ніби вирішуючи, чи варто викладати все начистоту.

— Не сумніваюся, що це Горілий лютує, — вимовив він нарешті. — Був тут такий поліцейський командувач! Він! Я ж привозив Штебльонка із Шарого гаю.

— Ну й що?

— У кожного свої звички, — вів далі голова. — От і в Горілого була звичка: вішати людину, щоб ноги ледь торкалися землі. Так людина довше мучиться. їй так і кортить на землю стати… Смикається людина… Я бачив, як Горілий у сорок другому партизанів отак вішав.

Він помовчав. І я мовчав, а пальці вп'ялися у край столу. Наче судома звела!

— І ще для цього Горілий застосовував дріт, — мовив Глумський. — Кабель. Він пружинить, і в людини більше надії. Важче помирати. Зрозумів, синку?

Він одвернувся і втупився у вікно, а я все сидів, учепившись у стіл. Я уявив, як усе це було в Шарому гаю з Штебльонком. Горілий!.. Ось, виходить, який у мене ворог… Про Горілого я вже чув від глухарчан. Але тепер усе мало інший вигляд.

— А що, у Горілого були якісь рахунки із Штебльонком? — запитав я.

Глумський знизав плечима.

— Хтозна… Він сам із Мишкільців, той Горілий. До війни був ветеринаром, фельдшером. За німців його призначили начальником допоміжної поліції. Потім, я чув, він до бандерівців подався… Темний елемент. Схоже на те, що саме він коло Глухарки никає. І чого йому тут треба?

Я знизав плечима. Чого йому треба? Колгоспний гончарний заводик, розповідали, при фашистах одійшов Горілому, точніше, його батькові, а батько помер; не могла ж тримати поліцая тут пам'ять про колишню власність.

— Кажуть, до Нінки Семеренкової він сватався, — спохмурнівши, пробурмотів Глумський. — Та вона, як наші прийшли, у Київ поїхала. Мало що кажуть… От, мовляв, він до Варвари заходив. Так на те вона й Варвара, щоб заходили.

Я відчув, як червонію. З усієї сили я намагався не допустити цього, та від зусиль краска розлилася аж до вух. Шкіру пекло, мов од вогню. Я став дивитися тільки на стіл, на чорні, схожі на сочевицю нігті Глумського.

— Хто його може тут підтримувати, того Горілого? — Глумський похитав головою. — А взагалі Штебльонок багато про нього знав.

— Штебльонок? Він же не тутешній, з Білорусії.

— Та вони десь там і стрічалися.

Ми помовчали. Глумський глянув на ходики, що голосно відраховували секунди. У вересні в хазяїна кожен день на обліку. Я почував себе мов риба, яку кинули в акваріум: тицяється, дурепа, туди й сюди та й дивується, звідки у воді взялися стінки.

— А треба тобі в цю справу встрявати? — спитав Глумський. Він кинув погляд на мій карабін. — Сили у вас мало, та й озброєння слабеньке…

— А ви що хотіли б, самохідку?

— По-моєму, тримають вас у селах немовбито пугало. Я б на їхньому місці Гната озброїв. Він страшніший.

Я встав.

— Ну добре. Спасибі за приємну розмову.

— Не гнівайся, не гнівайся. Можеш на мене покластися. Нехай Попеленко до мене зайде. Ми в селі у дітлахів будь-якої зброї наберемо. Вони все з поля тягнуть та по сараях ховають… Дуже цікавляться зброєю. Дурні!

Він дивно гмукнув і вийшов услід за мною — виводити Справного на ранкову прогулянку. Крізь прочинені двері сарая я побачив тонку видовжену морду жеребця. Королівська, біла, як хутро горностая, смуга, що простяглася уздовж храпа від лоба,

1 ... 10 11 12 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тривожний місяць вересень», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Тривожний місяць вересень» жанру - Бойовики / Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тривожний місяць вересень"