Читати книгу - "Вікінг у моєму ліжку"

— Сіґурд подобатися пані Теплахата. Подобатися дуже-дуже.

— Ой… Сіґі! — пані Тиблетовата стала червона як рак.

— Мені тебе люблю! — проголосив Сіґурд, шкірячись ідіотською посмішкою. А тоді знову схопив її в обійми.

— Гаразд, уже досить, — утрутився пан Еліс. — Негайно припиняйте. Час уже покласти цьому край.

Вікінг у біді

1. Біда на носі

Готель «Вікінг» у Флотбі був відомий на всю Британію — не завдяки смачній кухні чи розкішним морським краєвидам, а тому, що там жив і працював справжній вікінг. Люди приїжджали з далеких країв, щоб побачити Сіґурда. Врешті-решт, там було на що подивитися. Він мав страхітливу чорну бороду й вуса, і скрізь, де б він не бував, усі звертали на нього увагу. Можливо, тому, що він частенько вимахував над головою своїм величезним мечем Носодлубом.

Ніхто не був до кінця певний, яким чином цей Сіґурд з’явився у Флотбі наприкінці XX сторіччя, але Сіґі розповідав усім чудернацьку історію:

— Я з Гедебі в Данії. Пливу з Ульриком Чорнозубом. Сиджу дуже довго на човні і мені дуже нудно. Велика бойова флотилія. Ми пливемо всіх убити і все грабувати. Але спускається туман, як чорна хмара, хмара-примара. Човни в тумані, нічого не видно, ніби шолом упав на очі. Ми слухаємо море. Я сиджу на носі човна, а човен налітає на скелю, трох-торох. Я падаю. Плюсь. Дуже мокро, дуже зимно. Я встаю. Де човен? Човен пропав. Я лізу на кручу. Підходжу до хати. Агов! Це ж я! Там вивіска зі мною — готель «Вікінг». Я заходжу. Ось і я. Сіґурд із Гедебі в Данії. Вітаю, доброго ранку! У кожній кімнаті тепла ванна. Дуже добре, дякую. Туалети ось там. На добраніч!

Тут Сіґурд кланявся своїм слухачам, і всі йому гаряче плескали. Багато разів він розповідав цю байку. Адже майже рік уже мешкав у готелі «Вікінг». Бідолашних власників готелю, пана і пані Елісів, він доводив мало не до сказу.

Пояснювалося це все дуже просто. Сіґурд потрапив з десятого сторіччя прямісінько в двадцяте. Відтоді змінилося багато речей, і Сіґі ніяк не міг до них призвичаїтися. А пан і пані Еліси ніяк не могли призвичаїтися до нього.

А от Еліси-діти, Тім і Зоя, вважали, що Сіґі — просто чудо. їм подобалося показувати його друзям, а Зоя навіть доклала неймовірних зусиль, щоб навчити Сіґурда розмовляти хоч трохи англійською.

А ще була пані Тиблетовата, вдова, котра спочатку поселилася в готелі тимчасово, як гостя, але потім залишилася ще… і ще… і ще.

Ні для кого не було таємницею те, що Сіґі до нестями в неї закохався, а Тибця, як він її сентиментально називав, відповіла взаємністю недоумкуватому вікінгу. Було цілком очевидно, що вони планують одружитися.

Прийняти таке рішення було легко, але пізніше виникло багато галасу й непорозумінь.

— Ми мати всезілля по-вікінзьки! — оголосив Сіґурд.

— Весілля, а не всезілля, — виправила його Зоя.

— Ах! Весілля по-вікінзьки! — вигукнув Сіґі, змахнувши над головою Носодлубом, і розтяв ним навпіл абажур довкола лампи. Звідти сипонули іскри, і світло в готелі згасло.

— Хто це я? — заревів Сіґурд, трощачи найближчий стіл.

— Треба казати не «Хто це я?», а «Де це я?»

Пан Еліс тяжко зітхнув і попрямував до скриньки з електричними запобіжниками. За кілька хвилин знову спалахнуло світло. Сіґі миттєво зірвався на ноги, оскаженіло розмахуючи мечем.

— Де зробив це? Сіґурд його вб’є!

— Не треба нікого вбивати, Сіґурде. І треба казати не «Де зробив це?», а «Хто зробив це?»

— Хто зробив це? — поволі повторив Сіґурд.

— Хто зробив що? — здивувався пан Еліс, повертаючись у кімнату.

Сіґі подивився на пана Еліса, а тоді на Зою, намагаючись збагнути це нове речення. Але це було вже для нього занадто. Його очі звузились у щілини.

— Я його вб’ю! — просичав він.

— Кого вб’єш? — остаточно розгубився пан Еліс.

Пані Тиблетоватій урвався терпець. Вона величаво звелася на ноги й почала на всіх репетувати.

— Годі вже плести дурниці. Може, краще займемося весіллям. Ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком, у білій сукні з вуаллю.

Тім захихотів і шепнув сестрі:

— Я й не знав, що священики вбираються в білі сукні з вуаллю.

— Тсс! Тибця мала на увазі зовсім інше.

Зоїну відповідь майже не було чутно, бо Сіґурд з гуркотом виліз на обідній стіл.

— Одіне великий! — заревів він. — Я кажу, що ми мати весілля по-вікінзьки. Ми вбивати десять овець, п’ять корів, вісім свиней і сорок курчат. Ми робимо вогнище для Тора благословити наше весілля. Тоді ти жінка вікінга.

Пані Тиблетовата підсмикнула спідницю й також вилізла на стіл поруч зі своїм майбутнім чоловіком.

— Хвилиночку, Сіґурде. Ми не робитимемо жодних жертв. Я матиму білу весільну сукню — та хай йому грець! Я маю на увазі білу весільну сукню, — і ми візьмемо шлюб у церкві зі священиком або взагалі не одружимося.

— Весілля по-вікінзьки! — ревів Сіґурд, розмахуючи Носодлубом, що знову мало не зачіпав лампу.

— У церкві! — верещала пані Тиблетовата, тупаючи ногою по столу. Зненацька стіл гучно затріщав і розвалився під їхньою вагою. Сіґурд і Тибця пропали з очей, а за кілька секунд на підлозі заворушилася, борюкаючись, якась безформна маса.

Вони вчепилися одне в одного, намагаючись зіп’ятися на ноги.

— Добре, Сіґі, ти переміг, — зареготала пані Тиблетовата. Але вікінг низенько їй уклонився.

— Ми брати шлюб у церкві, — погодився він. — Я твій навіки.

Тім обурено відвернувся.

— Фу-у! — скривився він. — Мене зараз знудить.

Узгодивши нарешті деталі весілля, Сіґурд і пані Тиблетовата пішли до священика. Усе йшло добре, аж поки священик не запитав у Сіґурда, яке в нього прізвище.

— Прізвище? — перепитав ошелешено Сіґурд.

— Так. Ось моє прізвище — Батертабс. А ваше?

— Батертабс?

— Ага… то вас звати Сіґурд Батертабс. Досить незвичне ім’я як на вікінга.

Пані Тиблетовата втрутилася в розмову.

— Ніякий він не Батертабс. Він просто не розуміє вас. Чи, може, ви гадаєте, що я б одружилася з людиною, котру звати Сіґурд Батертабс? Якщо вже вам потрібне прізвище, назвіть його Вікінгом. Воно нічим не гірше за інші.

І ось настав час шлюбу Сіґурда і пані Тиблетоватої. Тибця здійснила своє бажання, прибувши до церкви в довжелезній білій весільній сукні з вуаллю. І Сіґурд здійснив своє бажання. У розпал церемонії він пожбурив на церковну підлогу в’язку гілочок, підпалив їх і здійняв угору руки.

— Почуй мене, Торе, — загримкотів він. — Благослови цей шлюб. Нехай буде щаслива пані Теплахата. Нехай…

Зворушлива