Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Усі життєві сили Цилі вже вийшли… Старенька змучено затряслася в тихому плачі…

— Мій найдорожчий… як ти так… коли… пробач, що не була біля тебе…

Естер і діти широко розплющеними очима заціпеніло дивилися в нікуди. При місячному сяйві Аарон омив покійника й зняв усі прикраси; потім одягнув батька; на лице поклали шапку, тіло прикрили білим простирадлом; кожен надірвав на собі з лівого боку від шиї вниз одежу — символ жалоби, сім’я пошепки проказала молитву, а далі… Уже ніхто не знав, що далі: на цвинтар занести його в розбурханому місті неможливо; друзі й сусіди теж не прийдуть… Що, що робити з тілом батька, як виконати святий синівський обов’язок?..

Давид згадав про вірного друга:

— Я перебіжуся до Збишека… Він щось придумає…

І хоча мати була проти, іншого виходу не було. Втискаючись час від часу в чорні камені стін неосвітленого місяцем боку вулиці, Давид добіг до помешкання Збишека, кинув камінцями у вікно — той виглянув і швидко забрав Давида всередину…

— Давиде?.. Щось сталося? — вийшла заспана Ядвіга.

Вона вислухала ситуацію, швидко й рішуче зібралася, підняла сонного чоловіка; у дворі взяли невеликий дерев’яний візок, яким возили дрова й хмиз, лопату. Щоб візок не торохтів по бруківці сонного міста, його несли Збишек з Іваном. Ядвіга не впізнала затишного й чистого, а нині знищеного дому; усі троє перехрестилися й проказали навколішках «Отче наш» — смерть же не має національності… Покійний Яків байдуже лежав на бідній колісниці, а сім’я прощалася з ним, відчуваючи нестерпні муки совісті…

Естер у темряві дала Ядвізі невеличкий пакунок:

— Візьми — це гроші. Вам знадобляться. У вас більше шансів вижити…

Сім’я Ядвіги, прикривши тіло на візку дровами, вирушила на єврейський цвинтар, і на світанку Яків потрапив у своє останнє житло… А неподалік будинку лежали тіла Гартманів і закатованої викладачки — їх не було кому навіть забрати.

— Не можна так… Пішли, Давиде.

Аарон із сином ножами й кочергою викопали у внутрішньому дворику неглибоку яму, туди перетягнули й поховали тіла… Вимучені жінки проказали поминальні молитви над сусідами; новий день уже сходив над покаліченим містом.

Минув тиждень відносного спокою. Родина не виходила з будинку; із-за важкої штори, що вільно теліпалася на вітрі, долинали крики євреїв — їх хапали просто на вулицях німецькі солдати й волочили в тюрму Бригідки на вулиці Казімєжовській і там, як розсадники комунізму, піддавали нелюдським тортурам; крики не гасилися навіть товстезними стінами…

Збишек потай прибіг увечері й розповів про те, що бачив: майже дві тисячі вимучених і закривавлених людей перевели на вулицю Пелчинську й розстріляли.

— За що? — не міг уторопати Давид.

— Адже це люди… — У синіх очах Міри теж застигли нерозуміння й жах.

Лише старші члени сім’ї з болем і знанням гіркої правди мовчали й не знали, як пояснити ту правду дітям, бо не було в ній ніякої життєвої логіки… Бо те, що ненависне людям, завше знаходять у євреях… Як пояснити те, чому білі люди потребували довгих століть для кращого сприйняття чорношкірих, а ті погано сприймають у своєму середовищі білих… Чому турки на початку століття вирізали мільйон вірменів… Чому англійці знищили всіх аборигенів Тасманії… Чому?.. Звідки ж ця ненависть, яка завше знаходить доброчесну маску облудного виправдання… Корені її — у тваринній сутності людини: як білого лева виганяють із прайду, бо він — інакший; як однакові лелеки — чорний і білий — не перемішуються, хоч відрізняються лише кольором і місцем проживання, бо вони — інакші… А інакшого у тваринному світі заведено з’їдати… Або виганяти… Де вона, та хитка межа між людською і тваринною частинами душі? Як так легко вона пересувається, що і не помічає людина, як не стало людського в людській оболонці?.. А може, і помічає, бо піднімає себе у власних очах дурними поясненнями безглуздих вчинків, а там, де важко пояснити звичайну заздрість, гнів, ненависть, вішає табличку інакшості… І не містять Заповіді Божі, однакові і для іудеїв, і для християн та дуже подібні до них мусульманські та буддистські наказу ненавидіти інакшого, а лиш любити ближнього свого. Та в момент ненависті приходить затьмарення душі, бо він — ІНАКШИЙ. Слова, слова, слова… Як добре, що вас так багато й вашою пишною одежею люди можуть прикрити ницу сутність своїх істинних думок і вчинків!

— Де не впаде камінь, а влучить у єврея, — задумливо мовив Аарон.

Але камені в бік Зільберманів ще збиралися… Через тиждень, в один зі спекотних липневих днів, біля дому спинилося чорне авто, з якого вийшли двоє автоматників і німецький офіцер. Неймовірний гуркіт у двері й грубий наказовий крик змусили перелякану Естер відчинити; чужаки ввалилися в дім. Автоматники наставили зброю на людей, а офіцер неспішно проходив із кімнати в кімнату, зацікавлено розглядаючи багатий інтер’єр.

— Зер гут. Зер гут… Шьон… — повторював задоволено.

Опісля віддав команду автоматникам, ті грубо ткнули дулами в Давида й батька, змусивши знімати кришталеві люстри, штори, згортати перський килим.

З відразою махнувши рукою перед лицем Цилі: «Вег, вег!» — ступив на кухню. Незліченне срібне начиння півгодини перекочовувало в машину, але так усе і не помістилося. Офіцер написав на папірці адресу, щось по-німецьки проґелґотів і, закінчивши погрозливими словами: «Іхь шіссе ойх», промовисто тикнув вказівним пальцем у залишки кухонних багатств, а один із автоматників на виході в бік Міри жартома булькнув: «Пуф! Пуф!»

Двері зачинилися, і разом із тим бабуся Циля повільно сповзла вниз по стіні — далися взнаки сильні переживання, довершені «пуф-пуф». Естер тремтячими руками розтирала стареньку водою, Мірочка примовляла: «Бабусю, рідненька, не помирай… Усе буде добре… Вони більше не прийдуть…» Але це була лише примарна дитяча надія… Аарон із сином, покірно зібравши залишки срібного посуду, понесли його за вказаною адресою. По дорозі їх оточила купка знавіснілих львівських мародерів, але, побачивши листочок із написаною по-німецьки адресою, відступила з неохотою зграї гієн від ласої здобичі; назад доводилося йти, ховаючись по звивистих вуличках.

Тим часом цинізм нової влади набирав сили: з’явилися оголошення про те, що всі євреї повинні ходити по вулиці виключно з нашитою жовтою шестикутною зіркою. За довгі тисячоліття народ, який намагався дотримуватися етнічної чистоти через укладання шлюбів з єдиновірцями, генетично дістав яскраві зовнішні ознаки, за якими їх можна було вирізнити з натовпу. Подібно до того, як висунута нижня щелепа виділяє ірландця, а руде волосся і червоняста шкіра — англійця, чи високий зріст виказує в блондині скандинава, чорне волосся, темні очі, ніс із горбинкою, добре