Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Коричнева маса отрутою повільної дії влилася в тіло Львова; кілька днів вона відновлювала сили й пильно роздивлялася перед початком смертельної трапези. У четвер і п’ятницю на тумбах і кутах будинків замерехтіли оголошення нової влади.

Захеканий Збишек прибіг до Зільберманів зі страшною новиною:

— Вам краще не виходити з хати… Усюди написано, що євреї винні у вбивстві кількох тисяч українців і поляків… що євреї розпалили війну, а німці прийшли захистити… І всюди заклик… вбивати євреїв, — важко видихнув хлопець.

Аарон заціпенів: ось він, початок… Початок кінця їхнього тихого й розміреного життя… Естер зорієнтувалася швидше, чим найперше загрожує така новина, і попросила хлопців і чоловіка розвернути шафи до вікон. Довго чекати не довелося — нова влада підло підбурила й благословила початок антиєврейських погромів.

У кожному суспільстві є особлива антисоціальна й паразитична каста, що стає гидким уособленням гірших зразків людських якостей, а наготу свого життєвого девізу «Як так зробити, щоб нічого не робити» прикриває цинічними ерзац-цінностями на кшталт «Я — Робін Гуд життя», «Грабуй награбоване», «Не для того мамка мене на світ привела, шоб я тяжко працював», «Чому в нього є, а в мене нема? Бог же велів ділитися». Людина — представник хоч і вищий, але все-таки тваринного світу, та й від античних часів відома створена мудрецями класифікація людей за найколоритнішими тваринними типажами: бачимо людей-левів — хоч і хижих, але благородно відкритих у своїх намірах, і зайців з життєвим кредо «Моя хата скраю, я нічого не знаю», і мерзенних хробаків — «Як скажете, панове», а є й шакали та гієни — боягузливі перед сильнішими і безжальні зі слабшими й беззахисними; а повний місяць, що стоїть на небі під час їх народження, дарує їм душу дволикого Януса — людську й вовкулаки. Людська — для того, щоб жити в людській подобі, вовча — щоб з’їсти власне людське і завдати болю чужому…

Чи то був вищий помисел у їх появі — бо, як красу троянди оцінюють порівняно з будяком, а нам знання того, що добрий вчинок є добрим, дає мерзенний для порівняння, — чи не послані такі люди з вовчими помислами для кращої оцінки нами повсякденних радощів звичного життя?.. Хоча, швидше за все, Бог занедужав, а його справи спритно перебрав сатана…

Гопники у Львова були і власні, і ті, що прибули з інших міст Радянської України, замітаючи сліди чи в пошуках нового прибутку; поява антиєврейських оголошень утішила їх можливістю добре поживитися у відкритий спосіб; до них радо приєднувалися ті, кому вже недостатньо було домашнього садизму щодо затурканих дітей і побитих дружин і хто нарешті знайшов узаконений привід виплюснути природну лють на «справжніх» винуватців їхньої сімейної й життєвої незгоди. Бо чорні підозри, що не вони, а якийсь паскудний і невизначений Хтось винен у всіх дражливих моментах нікчемного буття: пісній зупі, дірявих черевиках, пліснявих стінах — роз’їдали й водночас виправдовували власні амебні душі. Далі долучалися ті, хто не мав засобів до проживання, а також бунтівні підлітки, у яких примусово забрали релігійну, а натомість дали малозрозумілу у своїй пишномовності ленінську мораль, яка чомусь розходилася з її ділами, — тепер усі вони знали причину своїх бід. Один-два дні обговорення на вулицях геніального винаходу німецької пропаганди — а стріляв він прицільно до того і в Німеччині, і у Франції, і у Польщі — об’єднали однодумців у нові чорні сотні; голодний шлунок множив злість на вже визначеного ворога в рази.

Темні штори помешкання Зільберманів тепер не відкривалися на день — вони підсилювали поминальні настрої деморалізованої родини за щасливими днями. Естер плела біля ліжка хворого Якова — це заспокоювало обох; Циля на кухні розв’язувала складну математичну задачу, як із нічого приготувати щось; Давид із батьком неспішно грали в шахи, а Мірочка, молоденька квіточка, усім єством тягнулася до світла й у шпарину спостерігала за життям малолюдної вулиці. Несподівано з-за рогу вулиці з’явився великий натовп — не такий по-цирковому святковий, який Мірочка бачила вже двічі: на перше травня і на сьоме листопада, — а чорно-сірий, з похмурими чоловіками. Юрма час від часу спинялася, підносила голови, роздивлялася по будинках і видавала рев розлюченого голодного звіра. Звір випльовував град каміння у вікна єврейських будинків — і шибки тріскали й осипалися.

Кілька дужих чоловіків виволокли на бруківку сусідів, сім’ю пекаря Гартмана, узяли їх у щільне кільце — видавалось, що вони разом ногами місять по тілах велетенську діжку тіста… Страшні крики Гартманів скоро стихли… Найшвидше замовк руденький Сашка…

Скам’яніла Міра нарешті ожила:

— Дивіться, дивіться — убивають!

Сім’я заметалася по кімнатах, шукаючи сховку, батько й Давид швидко підсунули важку скриню під двері, зверху пішов обідній дубовий стіл… За хвилю — дикі вигуки: «Ю-ю-ю-ди! Смерть жида-а-ам!», важке дихання і гуркіт ціпків і сокир по дверях, розбита шибка… Естер обняла дітей так міцно, що тіло аж звели судоми. «Боже, врятуй… Боже, врятуй… Боже, врятуй… — безконечний уривчастий шепіт бабусі Цилі перекрився болісним стогоном старого Якова.

Міцні двері з топленого дуба й три австрійські замки витримали натиск чорносотенників, і вони вдовольнилися новою жертвою по сусідству — самотньою викладачкою хімії з університету. У голодний натовп полетіли її пожитки: крісла, подушки, простирадла, отримуючи нових власників, книжки теж розбирали — буде чим розпалювати грубку… А господині — «Будеш знати, як треба язиком заробляти» — наказали мити грубі цементні сходи — лизати їх язиком. На третій сходинці стертий язик почав лишати криваві сліди… Знущання тривали, юрба була і режисером, і глядачем дійства. Підгодована стражданнями інших, звірина згадала свою тваринну сутність… Виникали нові ідеї нелюдських мук, жертви мучились, звірина міцніла…

Аж уночі сім’я заворушилася зі своїх кутків. Естер запалила свічку, і всі навшпиньки по хрустких крихтах скла поволі почали рухатися.

— Живі… живі ми… Дякуємо тобі, Боже… — відсторонено шепотіла Циля.

Не думалося тієї миті, яке ж то життя чекає на них далі, навіть п’ять хвилин життя — це все ще життя, це шанс… Аарон зі скляним поглядом стояв біля ліжка батька; той після пережитого спав із розслабленою посмішкою, лиш рука звисала до підлоги.

Циля поспішила до чоловіка:

— Якове, золотий мій, як ти? Спить… Ну, хай відіспиться, бідненький…

— Мамо… тато…