Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спекотного липневого ранку Естер саможертовно відважилася вийти на ринок; чи то від тривалого перебування в чотирьох стінах, чи то від хвилювання яскраве сонце сліпило, у голові паморочилось і чорнота поглинала весь простір. Погляди випадкових перехожих викликали в неї відчуття повної наготи: наче всі дивляться на жовту шестикутну зірку й хочуть лиш одного — принизити, плюнути, розтоптати чи, як Гартманів, розстріляти. «Трамвай сховає мене», — вирішила Естер. Видавши незмінний звук старої шарманки, малолюдний трамвайчик на зупинці прийняв жінку в жовте черевце, і вона швидко сіла посередині вагона, притиснувши до грудей кошик. «Закрила… закрила мітку… Ніхто не бачить», — трохи полегшало Естер. Хоча у вагоні було лише кілька людей, жінка відчула на собі чийсь довгий погляд.
— Пшепрашам, пані, — стиха звернулася до Естер літня полька, — як пані не хоче біди, то краще сісти на спеціяльне місце, — і показала рукою в кінець вагона, де на стійці була намальована шестикутна зірка й надпис: «Юди». Естер облило гарячою хвилею чергового приниження… Вона повільно встала й пересіла на місця для євреїв. На наступній зупинці зайшли двоє автоматників, ковзнули прискіпливим поглядом — зачепилися за старенького в капелюсі й зі слуховою трубкою в кишені, що куняв біля вікна, — то виявився єврей, що не знав нових порядків; благенький піджак затріщав під напором німця, і старий опинився горілиць на трамвайній колії — коротка автоматна черга довершила справу виховання нового Львова. Хоча трупи євреїв показово довго лежали на вулицях, здерев’янілі у своїх почуттях люди їх наче не бачили — у кожного діда була своя біда…
У напівзабутті потрапила Естер на ринок. Від минулої пишності не було і сліду; з великими труднощами вона виміняла золоті кульчики на скромну гуску синюшного відтінку, а золотий ланцюжок став банкою меду. Мозок її перестав планувати надовго й віддавав короткі накази: «Додому… додому… додому…» — без упину шепотіли губи Естер аж до самих дверей помешкання. Аарон, відчинивши двері, рвучко обійняв дружину, хоча зазвичай був стриманим у вияві почуттів — нависла небезпека загострила в ньому те, над чим він рідко задумувався: за роки шлюбу Естер стала для нього найріднішою людиною й другом в одній особі, її вміння згладжувати гострі кути, ніжне ставлення до чоловіка створили вдома теплу родинну атмосферу, і тепер понад усе чоловік боявся це втратити.
— Мамусю, ми так переживали за тебе, — підбігла Міра.
— Усе добре, мої хороші… Зваримо бульйон, поїмо… — Естер вирішила не розповідати про випадок у трамваї. Скільки можна і як можна, вона оберігатиме рідних…
Скрута прийшла і в їх дім: їсти варили пісненьку зупу, і то лише раз на день — берегли дрова. Бабуся Циля сильно схудла, і шкіра висіла на ній безформеними слонячими складками. Мірочка теж недоїдала, і бабуся часто віддавала їй свій суп:
— Бери, моє сонечку, я вже та-а-ак наїлась!..
— Наїлася чи нанюхалася? — з недовірою уточнювала Міра, підсуваючи до себе тарілку.
Давид теж отримував кілька додаткових ложок супу: час від часу вночі він перебігав до Збишека по рибу чи дрова — так сім’я виживала. Кожен гнав від себе думки про холодну осінь і зиму — це ще далеко, треба дожити, може, щось зміниться на краще?..
Настав серпень. Над містом не стояв звичний для того часу яблучний аромат антонівок і паперівок, слив і абрикосів, грибів — завелика розкіш витрачати грошовий мізер на те, що дає так мало калорій. У вікно Давид побачив, як у їхній під’їзд заходить чолов’яга в супроводі трьох німецьких військових.
За дверима тупцював блідий і небритий перукар Зілмах:
— Пробачте, пане Аароне, мене взяли за перекладача… Мої батьки з Німеччини…
Енергійний порух автоматом нетерплячого супроводу — Зілмах зіщулив плечі, пустив погляд всередину і проказав завчений і, вочевидь, багаторазово відтворений текст:
— Наказом німецького командування міста Львова єврейська громада повинна сплатити контрибуцію — золотом, сріблом, цінними речами. Термін — один тиждень. Кожна добре забезпечена сім’я має дати заручника як гарантію сплати контрибуції… Це будете ви, пане Аароне, чи?.. — Зілмах спинив погляд на надірваній зліва одежі… — Пан Яків?..
Аарон ствердно кивнув.
— Мені щось можна чи треба взяти?
— Найн! Шнеллєр, шнеллєр! — нетерпляча лють вихлюпувалася зі старшого по чину.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, ти і наш мальований і немальований Бог», після закриття браузера.