Читати книгу - "Чотири після півночі"

відчуття забобонного страху. В ньому промайнула коротка думка, що так мусили почуватися ті, хто першим піднявся на «Марію Целесту»[56], опинившись на цілком порожньому кораблі, де всі вітрила було акуратно наключовано, де капітанський стіл було накрито для вечері, де всі линви було акуратно змотано в бухти, а на півбаку в люльці якогось моряка ще жевріли рештки його тютюну…

Браян з величезним зусиллям відкинув геть ці паралізуючі думки і підійшов до дверей між сервісною секцією і кабіною пілотів. Постукав. Як він і боявся, жодної відповіді не було. І, попри розуміння, що робити це марно, він зібрав пальці в кулак і почав гатити в ці двері.

Нічого.

Він взявся за дверну ручку. Вона не ворухнулася. Така вже «СОП»[57] в епоху не передбачених розкладом побічних подорожей до Гавани, Лівану чи Тегерана. Тільки пілоти можуть відчинити свої двері. Браян міг повести цей літак… але ж не звідси.

— Агов! — крикнув він. — Гей, там, хлопці! Відчиніть двері!

Хоча й розумів, що це марно. Стюардеси зникли; майже всі пасажири зникли; Браян Інґал був готовий закластися, що обидва члени екіпажу також зникли з кабіни цього «Боїнга-767».

Він схилявся до думки, що літак рейсу № 29 прямує на схід на автопілоті.

Розділ 2

Темрява і гори. Розсипи скарбів. Під Горло з носом. Коли жоден собака не дзявкне. Паніки не дозволено. Зміна пункту призначення.

1

Браян попрохав наглянути за Дайною того літнього чоловіка в червоній сорочці, але, щойно Дайна почула жінку з правого борту — ту, що мала виразно молодий голос, — це відгукнулося в дівчинці ледь не з лячною силою, і вона почала пориватись до жінки, тягнучись з дещо боязкою рішучістю до її руки. Після стількох років з міс Лі Дайна впізнавала учительський голос одразу, щойно його чула. Темноволоса жінка досить охоче взяла її за руку.

— Ти казала, що тебе звати Дайною, любонько?

— Так, — відповіла Дайна. — Я сліпа, але після операції в Бостоні я знову зможу бачити. Ймовірно, зможу бачити. Лікарі кажуть — на те, щоб отримати бодай якийсь зір, існує сімдесят відсотків шансів і сорок відсотків шансів на те, що я зможу отримати зір повністю. А як вас звати?

— Лорел Стівенсон, — сказала темноволоса жінка. Її очі все ще облапували пасажирський салон, а обличчя, здавалося, не було в змозі вирватися зі свого первісного виразу: ошелешеної невіри.

— Лорел, це ж є така квітка, правда? — спитала Дайна. Говорила вона з гарячковою жвавістю.

— Угу, — бурмотнула Лорел.

— Прошу мені вибачити, — подав голос чоловік у рогових окулярах і з британським акцентом. — Я піду в передок, приєднаюсь до нашого приятеля.

— Я з вами, — сказав старий у червоній сорочці.

— Я бажаю знати, що тут відбувається, — зненацька вигукнув чоловік у светрі під горло.

Якщо не враховувати яскраво-червоних, як рум’яна, плям на обох щоках, обличчя в нього було смертельно блідим.

— Я зараз же бажаю знати, що відбувається.

— Не заперечую, я також дещо здивований, — мовив британець і вирушив уперед.

Чоловік у червоній сорочці слідом за ним. Юнка з осоловілим лицем потяглася трохи за ними, та потім зупинилася на межі між загальним салоном і бізнес-класом, наче не впевнена, де вона перебуває.

Літній джентльмен в обстріпаному спортивному піджаку підійшов до ілюмінатора лівого борту і, нахилившись, подивився крізь нього.

— Що ви бачите? — запитала Лорел Стівенсон.

— Темряву і гори, — відповів чоловік у спортивному піджаку.

— Скелясті гори[58]? — перепитав Алберт.

Чоловік в обстріпаному спортивному піджаку кивнув:

— Гадаю, так, юначе.

Алберт подумав і собі піти в ніс. Йому, сімнадцятирічному і люто кмітливому, також спало на думку Таємниче Призове Питання цієї ночі: хто пілотує їхній літак.

Потім він вирішив, що це не має значення… наразі, принаймні. Вони досі плавно летять, а отже, напевне є хтось, якщо навіть той хтось виявиться чимсь — автопілотом, іншим словом — і він не може з цим бодай чогось вдіяти. Як Алберт Кавснер, він був талановитим скрипалем — не зовсім вундеркіндом — і прямував на навчання у «Музичному коледжі Берклі»[59]. Як Козир Кавснер, він був (у своїх снах, принаймні) найметкішим юдеєм на захід від Міссісіпі, мисливцем за головами, котрий розслаблявся по суботах, не забував тримати своє взуття подалі від ліжка[60] і одним оком назирав, де можна взяти гарний куш, а другим — доброго кошерного кафе десь серед курявого шляху. Козир був, як припускав сам хлопець, чимсь на кшталт його сховку від люблячих батьків, які не дозволяли йому грати в бейсбол у «Малій Лізі»[61], оскільки він може ушкодити свої талановиті руки, і які вірили (вглибині своїх сердець), що кожний нежить є ознакою пневмонії. Він був скрипалем-револьверником — доволі цікаве поєднання, — але ні біса не тямив у пілотуванні літаків. А ще ця мала дівчинка перед цим сказала дещо, що його заінтригувало й від чого одночасно в нього захолола кров. «Я намацала його волосся! — сказала вона. — Хтось здер з нього волосся!»

Алберт відколовся від Дайни з Лорел (чоловік у задрипаному спортивному піджаку перейшов до правого борту, щоб подивитися крізь тамтешні вікна, а чоловік у светрі під горло вирушив уперед, доганяючи інших, з войовничо зіщуленими очима) і пішов по проходу лівого борту в зворотному напрямку, тим шляхом, який була пройшла Дайна.

«Хтось здер з нього волосся!» — сказала вона, і вже за кілька рядів Алберт побачив те, про що вона говорила.

2

— Я молю Бога, сер, — промовив британець, — щоби той пілотський кашкет, який я помітив на одному з крісел першого класу, належав вам.

Браян, похнюпивши голову, стояв перед пілотською кабіною і гарячково думав. Від несподіванки він здригнувся, крутнувшись на підборах, коли позаду нього заговорив британець:

— Не мав наміру вас сполохати, — делікатно промовив британець. — Мене звуть Нік Гопвел, — простягнув він руку.

Браян її потиснув. І в ту мить, коли він виконував свою половину цього древнього ритуалу, майнула думка, що це напевне сон. Той, що йому навіяв лячний рейс з Токіо і новина про те, що загинула Енн.

Почасти йому було зрозуміло, що це не так, так само, як він почасти розумів, що не крики тієї дівчинки призвели