Читати книгу - "Коханка з площі Ринок"

Книги, взуття, білизна та одяг валялися перемішані всюди, де їх кинули. Не стримавшись, Клим нахилився, підняв із підлоги та склав стосиком на робочому столі кілька книжок, від однієї з яких відірвали палітурку: бо українською мовою, під обкладинкою такого видання могло, як казали, бути щось крамольне, незаконне, спрямоване на підрив устоїв імперії. Скинувши брудне пальто, потім — роздягнувшись повністю, пожбуривши просякнутий тюрмою одяг окремо в куток, він пошукав і знайшов не свіжі, зате чисті кальсони, спідню сорочку, повозився зі шкарпетками.

Як виглядатиме — не переймався.

Натягнув штани в смужку, хотів одягнути сорочку, та передумав, поміняв її на плетений светр із відкоченим коміром. Швидко оглянувши помешкання, не побачив ніде нового, справленого весною пальта, з того часу майже не вдягненого. Припустивши — хтось міг потягнути, той самий Бульбаш, наприклад, вирішив поки не морочитися, узяв те, в якому прийшов, хоч одягати його все одно було гидко. Зате капелюхи збереглися, лиш пожмакались. Розправивши один, Кошовий прилаштував убір на голові, критично глянув на себе в дзеркало.

Аж тепер помітив — скло розбите, тріщина пішла навскоси.

Як повернеться — треба викинути.

— Шляк би вас трафив, пане Кошовий! Війна війною, а вам усе свербить! Паскудна звичка — втягувати мене у свої авантюри!

Так зустрів Клима біля брами на площі Ринок, з тильного боку ратуші, Марек Віхура. Востаннє вони бачилися у квітні на вечірці, котру комісар львівської кримінальної поліції дав із нагоди відставки. Зібралися лише близькі, тим більше оцінив запрошення Кошовий. Господинею була не пані Віхурова, як належало, — зібрання взяла у свої руки Магда Богданович. Вона натиснула на доступні лише їй важелі, і для невеликого товариства на цілий вечір зарезервували ресторан готелю «Жорж», де вона мешкала після чоловікової смерті. А з певного часу її почали сприймати не так за пожилицю, як за особу, котра має тут певні права.

Прощання зі службою вийшло невеселим, хоч Магда докладала чималих зусиль, аби загальний настрій не падав. Присутні прийняли правила й весь вечір старанно не говорили про погане. Пані Віхурова була мало не єдиною, хто тішився щиро: її чоловік відставку заслужив і тепер зможе присвятити більше часу власному здоров'ю. Сімейний лікар десять останніх років виявляв у Віхури різні хвороби, а дружина квоктала над ним. Не лише розорюючись на ліках, а й застосовуючи різні можливості народної медицини. Але вона розуміла: комісар міг працювати ще кілька років, маючи до своєї роботи хист та натхнення. Злочинці й колеги ставилися до Віхури однаково: боялися й поважали. Рішення прийшло хоч не відразу, визрівало кілька місяців, і комісар таки зважився, щоб не втратити цю саму повагу.

Марек Віхура подав у відставку, щойно завершився процес над Різником із Городоцької.

Убивцею п'ятьох жінок легкої поведінки. Одного нещасного, душевно слабого чоловіка.

І актриси Барбари Райської, нареченої адвоката Кошового.

У власній спальні, напередодні власного весілля. У той день і час, коли комісар керував складними, добре продуманими Климом ловами вбивці-маніяка. Потім він картав себе: міг додуматися до елементарного — виставити охорону, навіть переконати Басю пустити поліцейських агентів до себе на час операції. Хоч як би Кошовий не заперечував, Віхура був невблаганний: показав себе як фахівець із найгіршого боку. Дочекавшись вироку та привітавши судове рішення разом із усіма стоячи й оплесками, комісар наступного ранку поклав власній кар'єрі поліцейського край.

Перші місяці війни не змінили Віхуру хіба зовні. Високий зріст, широкі плечі й міцна постава робили його подобою дбайливо обтесаної кам'яної брили. На перший погляд, цей чоловік справляв враження цілком здорової людини. Причому — такої, якій здоров'я дозволяє приймати на груди будь-яку кількість алкоголю, вина та коньяку, без особливої шкоди для організму. В оману вводив червоний колір обличчя, який зазвичай мають просмалені пияки. Проте Марек Віхура вже скоро як десять років не пив нічого міцнішого за світле пиво. Та і його вкрай рідко. Міг потягнути ще келих-другий шампанського, якщо запрошували на офіційні урочистості. Кров постійно приливала до лиця, бо гроза львівських злочинців мав, серед інших болячок, проблеми з судинами. Пані Віхурова била на сполох, коли чоловікове лице з густо-багряного ставало рожевим — це ознака поганого чуття. Коли інші бліднули, кремезний комісар робився рожевим.

Саме такий колір обличчя Віхури мало зараз. Також усякий, хто добре знав відставного комісара раніше, міг побачити: колись дороге пальто, підігнане під поважну поставу людини-гори, нині висіло, мов на вішаку. Дотепер він не міг схуднути, списуючи особливість на поважний вік — мужчини, розмінявши шостий десяток, невпинно починають грубшати. Військова кампанія та стрімке входження російської імператорської армії до Львова надто скоро внесло корективи — зараз Віхура, як і переважна більшість містян, харчувався не тим, що дозволяють лікарі, а тим, що вдавалося роздобути.

Голод насувався поволі, невпинно. Це відчувалося, як раніше — наближення війни, і Магда, котра стала частіше спілкуватися з пані Віхуровою, якось переказала Климові: та вмовляє чоловіка кинути все й перебратися ближче до села. Мала родичів серед довколишніх дрібних поміщиків-цукроварів, готова була жити в тісняві, аби лиш чоловік не підірвав здоров'я остаточно й невідворотно. У Львові протримається нині не всякий здоровий, куди вже Віхурі з його болячками. Та не вийшло, відставний комісар уперся, тікати наміру не мав, тож вирішили якось жити.

— Радий вас бачити, пане Мареку.

— Заради такої можливості ви посилаєте по мене російських вояків? — Віхура кивнув на двох солдатів і унтер-офіцера, що тупцяли осторонь, позираючи на «даймлер» контррозвідки, з якого вийшов Кошовий. — Пані Віхурова зачала кричати ґвалт. Вирішила — мене арештовують.

— Хіба вам нічого не пояснили?

— За мною просто прийшли, пане Кошовий! Озброєні військові! Жоден із цих хлопів не говорить ані польською, ані німецькою!

— Даруйте за незручності, — мовив Зубов німецькою, ступивши ближче й козирнувши. — Ми ще налагоджуємо стосунки з новими підданими Його Величності. Труднощі перехідного періоду є.

— Обшуки й арешти — труднощі перехідного періоду? — зиркнув на капітана Віхура.

— Від мене нічого не залежить, — сухо відповів Зубов. — Цапа відбувайла в моїй особі шукати не слід. За дії кожного недалекого хама не маю наміру відповідати. Вільні! — кинув унтеру, вже російською.

Той витягнувся, віддав наказ солдатам, повів їх геть.

— Чого зволить пан офіцер? — Віхура вже трохи заспокоювався.

— Вам усе пояснить пан Кошовий.

— То все ж таки — ваші штучки? — відставний комісар знову зиркнув на Клима.

— Що я маю пояснити?

— Залучити