Читати книгу - "№1"

нас — інший, бо, чорт його бери, однакових людей не буває. Але водночас світ побудований на масі. Інакше він давно уже втратив би цілісність, він розсипався би на мільярди блискучих індивідуумів, які замкнулися би окремо один від одного шліфувати свою неповторність. Маса — всюди, всі ми є масові у своїй неповторності, і всі ми є вигідним тлом один для одного. Хтось це використовує як засіб виокремитися. А хтось — як засіб виокремити іншого і знищити, дати підписати офіційну відмову від кохання, ось так просто, підписав — і живеш спокійно.

Іруся якось сказала, що в таборі зустріла справжніх людей. Потім, уже після реабілітації, вони підтримували між собою зв’язок, регулярно листувалися, інколи навіть зустрічалися. Це нагадувало таємне братство людей, допущених до ексклюзивного досвіду з ексклюзивним знанням, яке є лише їхньою прерогативою. Мені здавалося, вони навіть листувалися паролями, напівнатяками, незакінченими реченнями. Вони були свого роду обрані, клеймовані інакшістю, представники племені, яке пережило свій приватний армаґедон.

— Наскільки банально бути собою? Наскільки це небезпечно?

Бути собою настільки неприродно для людини, що для цього вже потрібні неабиякі зусилля. Обстоюючи у дебатах цю позицію, я підвівся з канапи і підійшов до стелажа з книжками. На верхній поличці — священні книги більшості релігій або теософські коментарі до них. Упанішади, Книга змін, Коран, Веди, Силенко.

— Чому тут нема Біблії? — спитав я.

— Вона на нижній поличці. Там у мене художня література.

Мій товариш у цей час перебирає гори видрукуваних аркушів своєї кандидатської. Відтворити її повну назву я не потрафлю, але це, зрозуміла річ, щось парадоксальне. Мені це дуже близьке, бо часто я сам себе відчуваю щільно затисненим поміж дуалізмами. Моя дипломна робота всіх поставила на вуха самим лише заголовком: «Журналістика як інструмент Апокаліпсису». Перелопативши всю напівезотеричну літературу, я з посиланнями і цитатами доводив, що моя професія — це інструмент зла, який пришвидшує кінець часу. І таки довів — маю диплом із відзнакою.

Хоча не диплом привчив мене до міркувань про справжність. Коли ти, створений матінкою-природою, хочеш пісяти, то мусиш нести переповнений міхур до чітко визначеного місця. Коли ти хочеш щиро сказати своєму професорові, що він — останній козел, то мусиш прикусити язика, бо попереду в тебе сесія. Коли ти хочеш зізнатися комусь у коханні, то спершу мусиш зважити, як це освідчення сприйметься. Коли ти хочеш врізати комусь правду-матку, то 10 разів провидіння зверху ніби зупинить тебе на півслові, лякаючи страшним каяттям. Це дає мені підстави казати, що природною людина може бути хіба в туалеті, та й то коли ніхто не стоїть під дверима. Природна людина серед решти людей — ідіот, хам і посміховисько. Виклик. Герой. А героїв треба знищувати. Таке їхнє призначення, і такий принцип колективного життя істот, в яких працюють 5% мозку і які на 90% складені з протічної води. Десь я це вже чув.

У кожному обл- і райцентрі я поставив би по Голгофі. Треба піднімати металургійну промисловість. Уявляєте, скільки сталевих кілків довелось би виробляти заводам! У цьому був би глибочезний духовний зміст. Кожного дня люди обирали би з-поміж себе найдуховнішого — і цілою церемонією вели би на Голгофу, більшу й малу. Все це — в прямому ефірі ZIK. Людство нарешті відчуло би своє покликання.

«Шануй циніка, бо його вустами глаголить гола правда», — писав колись мій улюблений Ніцше. І не помилявся.

Він закінчив у психушці. Вельми вдале місце для найтверезішої людини на зламі століть.

— Гола правда, кажеш...

Моя подруга — вар’ятка ще та. Вона теж любить Ніцше. Власне кажучи, вона й підкинула мені перший томик, з якого почалося вихороподібна переоцінка всіх моїх засад. Я деколи приїжджав у гуртожиток, де ночували (не жили) мої університетські друзі. Комендантка з хімічною завивкою і в’їдливим характером чомусь дуже симпатизувала мені, навіть дозволяла несанкціоновано ночувати у дівчат. Вони мене клали на ліжко своєї співкамерниці, вона на той час мала хорошого кавалера з квартирою, куди ходила по свою порцію сперми. Ми допізна балакали, мене частували смаженими макаронами (навіть не знав, що колись таке їстиму, та ще й із сосискою), ми пили найдешевше вино, від якого фарбувався язик, хтось поверхом вище приносив гітару, на якій ніхто не вмів грати, але це нікому не заважало співати галіму попсу під ритмічне бринькання. Ці вечори були ніби проривами, кожен із нас хотів щось епатажне виловити з надр свого дна. Моїй ніцшеанській подрузі з цим завжди таланило, але того вечора вона перевершила навіть мене.

— Я нікому такого ще не говорила, але раз так діло...

— Ну давай.

— Я не знаю, що ти...

— Не тягни.

— …що ти адекватно зрозумієш...

— Давай як є.

— Це стосується моєї мами.

У кімнаті з запахом зошитів зависла пауза. Слово «мама» — найбільш проблемне для кожної сущої людини. Всі ми трошки травмовані нашими батьками. Тяжчих і більш переплетених взаємин, зітканих із діаметрально протилежних відчуттів, ніж зі своїми матерями, люди не мають. Цей крутий заміс дуже контрастних емоцій носить кожен — навіть той, у кого з мамою повна ідилія. Зрештою, такого не буває. Просто не буває. Ми або переростаємо своїх мамів, або назавжди лишаємося під ними. І в обох випадках це болісно нерівні стосунки. Це або перевага, або залежність.

Я аж підвівся в очікуванні нового перлу відвертостей.

«Я звертаюся до мами на ви і ніколи не кажу їй, що люблю. Навіть по телефону, — сеанс сповіді розпочато. — Не подумай поганого — я її люблю. Я її дуже-дуже люблю. Просто не можу себе пересилити висловити це. Навіть коли я з нею бачуся, то інстинктивно підставляю щоку першою, щоб самій не цілувати. Вона для мене не є огидною. Її запах не знуджує мене. Хоча скажу чесно, мені довелось якось мити їй волосся. Це були дуже дивні відчуття. Чи то через фарбу, чи то я не звикла, але в ту мить я наче мила голову ляльці. Я не знаю, чому так — адже в мені живуть надзвичайно глибокі почуття доньки до мами. Я завжди страждатиму через те, що вона не реалізувалася ні в професійному плані, ні в інтимному. Я дивлюся голлівудські фільми, де головними героїнями є ексцентричні, густо нафарбовані комічні жіночки з п’ятим розміром — і мрію про таку маму. Я знаю, з такими егоїстками, хоча й кумедними, буває важко в реальному житті, однак таку егоїстку я з задоволенням перша цілувала би в щоку. Я брала б