Читати книгу - "№1"

18-річним. І це — найгірша кара для людей. Бо найбільші помилки свого життя скоюють молоді люди, в яких уже є краса, але ще нема мізків. І точно так само фатальні трагедії скоюють зрілі й мудрі люди, бо на їхніх очах стрімко втікають життя і краса. Тут творець щось явно намудрував — дати красу 18-річній істоті. Верескливій, категоричній, аґресивній, нетерпимій ні до однолітків, ні до старших. Істоті, яка не має навіть приблизної шкали цінностей. Старші мудрі люди завжди скрушно зітхають, дивлячись на красиву й пусту молодь. Їм шкода, що краса марнується. Молоді люди — великі марнотратники. Молодість дається істотам, які цього дару не здатні поцінувати.

Удома в тієї жіночки з розряду чорних п’ят я побачив дивовижний малюнок раю. На картині, крім едемної ідилії з розмаїттям флори й фауни, було намальовано оголену Єву і такого самого Адама. Вона сором’язливо, в наполовину опущений погляд зиркала на нього, ніби запрошуючи торкнутися до її незайманих персів. А по ньому вже було видно, як не знана досі хотячка струменить від праматері-землі й підноситься вище колін. Ця картина крикливо дисонувала з зупиненим часом цього будинку, і в оточенні нерухомих світлин вона виглядала як сороміцька розпуста, як безцеремонне порно.

Первозачинателі людства лише починали відкривати всю спокусливість і млосність реального, тілесного буття, і їхня необачна ненаситність дала змогу потім заселити цілу планету. Їх дуже легко було спокусити, бо вони не були старими. Поряд зі мною, в цій самій кімнаті, стояла жіночка, для якої вік і задоволення перетекли в розряд умовностей, і я зараз шкодую, що тоді не розпитав її про її справжнє тілесне життя. Про те, чи має вона, нещаслива в своїй банальності, право розмірковувати про те, що є правильним, а що неправильним у цім світі. Чи має вона право своїм редукованим і підсушеним мозком засуджувати будь-кого живішого? Чи має вона і решта жіночок право на категоричні знання істин, адже всі ми — нащадки райського інцесту, нащадки двох бездумних істот, основне призначення яких було потішати й розважати Бога, нащадки істот, одну з яких Він зумів зліпити лишень за другим разом. Зрештою, що в цьому багатошерстному світі може бачити людина, в якої працюють лише 5% мозку і яка на 90% складена з протічної води?

Перша ніч у Стефка й Ірини відбулася вже після одруження. Флеґматик флеґматиком, але він до старечих літ виконував свій чоловічий обов’язок, і це вселяє надію в мої перспективи, якщо генетика спрацює. Він знав, на що йде, коли арештували його Ірусю. Її вивели в одній сукеночці й поспіхом накинутому плащі. Він не міг нічого вдіяти, хоча був героєм війни, не по роках інвалідом 3-ї групи.

Прокурор його запросив на бесіду. Погортав справу і по-батьківськи почав:

— Слухай сюда. Ти ж узагалі молодий ще, ви пару місяців тому з нею поженилися. Вона сяде в тюрму, її вивезуть. Бо треба було мозґами думати. А от ти подумай: нащо тобі ламати своє життя? Воно ж тільки почалося. Ти пройшов війну, маєш нагороди, ти інвалід війни. А вона — ворог народу. Включи мозґи. Ти уявляєш, що це таке? Я бачу, ти молодий, розумний, я тобі по-людськи скажу: напиши заяву на розлучення. Потім напишеш відмову, що нічого не знав про її темні справи, що засуджуєш її — і все, живи собі нормально. Ти ж молодий ще, у тебе все попереду.

Те саме, достеменно слово в слово, йому сказала мама Текля, яка сильно любила свого молодшого Стефка:

— Тобі 21, у тебе все попереду, ну подумай, на що ти себе прирікаєш, та й нас усіх заодно.

Він удруге став під холодне дуло пістолета. Тільки навколо був не поруйнований Берлін з осиротілими кам’яницями, а найрідніші люди, які ніколи не побажали б йому зла, які чекали його з війни. І таки дочекалися не для того, аби знову втратити. І не його персональне життя, а їхні життя були в зоні ризику, в зоні його відповідальності. Тут немає шальок терезів, на яких можна було зважити всі за і проти. На кону його кохання, його Іруся, його вірність — і нове життя, яке могло розпочатися з чистого аркуша ціною однієї заяви на ім’я прокурора. Вибір треба було зробити навіть за його відсутності. Можливо, якби Стефко на той момент перебував у моєму теперішньому «найкращому» віці, то зробив би якийсь інший вибір. Цього ніхто не знає. Знаючи цього тонкодушевного, вразливого інтроверта, я не сумніваюся, що тієї ночі він плакав у подушку, німо волав до неба «за що???» і розчиняв свій розпач у тютюновому димі біля вікна. Коли репресія вибирає саме тебе — все міняється докорінно, пріоритети летять шкереберть, і ти один-однісінький стоїш на неозорому оголеному плацу під прицілом невидимого термінатора, і ніде сховатися. І все, що в тебе є, — це мотивація піти на це. І більш нічого, лише мотивація свідомо ступити у прірву пекла. Свідомо ступити.

Для когось, може, це пересічний сюжет у ті хворі післявоєнні роки, коли люди цілими натовпами свідомо робили крок назустріч безодні, чи, точніше, безодня в геометричній проґресії захланно поглинала цілі реґіони. А для мене Стефко, який зробив свій вибір усупереч молінням своєї матері, — інший. Не той, який згодом усе життя сидітиме під каблуком Ірусі. А інший яко категорія людей, котрі пішли услід за собою, а не за більшістю. Інакшість завжди проявляється на якомусь тлі. На щастя, тла навколо нас — хоч греблю гати. Іншими нас роблять не-інші, поміщаючи нас у ванночки з реактивом на певну відмінність. І коли знаходять цю відмінність, то непідробно тішаться: осьо з’явилася мішень.

Усе екстремальне існує не просто так. Це — як борти, об які б’ється амплітуда існування. І що ближче ти до краю, то краще розумієш життя. І щоб ти відбувся, тебе хтось/щось зобов’язаний підсунути поближче до борту. Це шанс. Хто обрав життя у преспокійному, серединному, штильному мейнстримі — той не може відбутися, не може відчути всю повноту перемог над собою і кимось іще. Стефко міг перезапочаткувати своє життя, підписавши відмову, адже так робили тисячі людей до нього і після нього, причому напрочуд успішно. Родинна генеалогія навчає мене обдумано настромлятися на штики двозначностей і сміливо ступати у свою облюбовану прірву. І не прагнути достукатися. Іншим не відчиняють, тому інші й не стукають. З них справді нікудишні стукачі.

Мій світ виростає зі стику іншості й повсякденності, і їхня поперемінність мене постійно плутає. Кожен із