Читати книгу - "Гра престолів"

подарували халу магістри Пентоса. Вільні міста повсякчас виявляли щедрість до комонників. «Ні, ми варварів не боїмося,— пояснив тоді Іліріо з посмішкою.— Цар світла захистить мури міста від мільйонів дотраків, принаймні так кажуть червоні жерці... однак не варто ризикувати, правда ж, особливо коли дружба коштує так мало».

Паланкін зупинили перед брамою, і один з вартових грубо відсунув запону вбік. У нього, як у всіх дотраків, була мідна шкіра й карі очі-мигдалини, проте він не мав бороди, а на голові носив гостроверхий бронзовий шолом незаплямованих. Він холодно оглянув прибулих. Магістр Іліріо прогарчав щось до нього грубою дотрацькою мовою; відповівши таким самим тоном, вартовий змахом руки дозволив заходити у браму.

Дані зауважила, що брат міцно стиснув руків’я позиченого меча. Здавалося, він налякався так само, як і вона.

— Зухвалий євнух,— пробурмотів Вісерис, коли паланкін, хитаючись, рушив до будинку.

— Сьогодні на бенкеті збереться чимало поважних людей,— медово заговорив магістр Іліріо.— У таких людей є вороги. А хал має захистити своїх гостей, а найперше вас, ваша світлосте. Немає сумнівів: за вашу голову Узурпатор не пожалів би грошей.

— О так,— похмуро відгукнувся Вісерис.— Запевняю вас, Іліріо, спроби позбутися мене були. Його найманці повсюди нас переслідують. Я останній з драконів, і поки я живу, я не спатиму спокійно.

Паланкін стишив хід і нарешті зупинився. Запони відкинули, і раб подав Данерис руку, щоб допомогти злізти. Нашийник у нього, помітила вона, був звичайний — бронзовий. За нею зістрибнув брат, і досі однією рукою стискаючи руків’я меча. Щоб поставити на ноги магістра Іліріо, знадобилася допомога двох міцних чоловіків.

У хоромах гостро пахло прянощами, пахогнем, солодкими лимонами й цинамоном. Прибулих провели через передпокій, де мозаїка з кольорового скла зображала Руїну Валірії. Уздовж стін горіли чорні залізні олійні ліхтарі. Стоячи попід кам’яним листям мурованої арки, євнух співуче оголосив про їхнє прибуття.

— Вісерис Третій з дому Таргарієнів,— вигукнув він високим солодким голосом,— король андалів і ройнарів і перших людей, володар Сімох Королівств і оборонець держави. Його сестра Данерис Штормороджена, королівна Драконстону. І їхній шановний господар Іліріо Мопатис, магістр вільного міста Пентоса.

Проминувши євнуха, вони опинилися в оточеному колонами дворі, зарослому плющем. Місячне світло помалювало листя, між якого рухались гості, в барви кості та срібла. Серед присутніх було чимало дотрацьких комонників — кремезних чоловіків з брунатною шкірою, з довгими вусами, стягнутими металевими кільцями, з чорними косами, лискучими від олії, з вплетеними в них дзвіночками. Але серед них були й горлорізи-брави та перекупні мечі з Пентоса, Мира, і Тайроша; червоні жерці, тлустіші за Іліріо; волохаті мешканці Порт-Ібена; вельможі з Літніх островів зі шкірою як чорне дерево... Данерис захоплено роздивлялася присутніх — і раптом налякано збагнула, що вона серед них — єдина жінка.

— Оці троє,— пошепки пояснював Іліріо,— кровні вершники Дрого. Біля колони — хал Моро з сином Рогоро. Чоловік із зеленою борідкою — брат архонта Тайроша, а позаду нього — сер Джора Мормонт.

Останнє ім’я привернуло увагу Вісериса.

— Лицар?

— Справжнісінький,— усміхнувся Іліріо в бороду.— Помазаний сімома єлеями особисто верховним септоном.

— А він тут що робить? — випалила Дані.

— Узурпатор полював на його голову,— пояснив Іліріо.— Через якусь дріб’язкову сутичку. Продав кількох браконьєрів тайроському работоргівцю замість віддати Нічній варті. Абсурдні закони! Людина має вільно розпоряджатися своїми невільниками.

— Бажано мені до ранку перемовитися з сером Джорою,— зронив брат. Дані з цікавістю поглянула на лицаря. Він був немолодий, за сорок, лисуватий, але й досі міцний і дужий. Вдягнений не у шовк чи бавовну, а у вовну та шкіру. Сорочка в нього була темно-зелена з вишитою на ній подобою чорного ведмедя, який стояв на двох лапах.

Дані й досі дивилася на дивного чоловіка з рідного краю, якого ніколи не бачила, аж тут магістр Іліріо поклав їй на голе плече вологу руку.

— А ось там, люба королівно,— прошепотів він,— сам хал.

Дані закортіло втекти й заховатися, але на неї дивився брат, а якщо вона розсердить його, то збудить дракона. Вона схвильовано розвернулася й поглянула на чоловіка, який, як сподівався Вісерис, ще до ранку попросить її руки.

Дівчина-рабиня не надто помилялася, подумала Данерис. Хал Дрого був на голову вищий за всіх присутніх, але водночас дуже легконогий і зграбний, як пантера в звіринці Іліріо. Він був молодший, ніж вона гадала,— не більш як тридцять. Шкіра мала колір натертої міді, а густі вуса стягували золоті та бронзові кільця.

— Маю піти вклонитися,— сказав магістр Іліріо.— Почекайте тут. Я приведу його до вас.

Поки Іліріо розвальцем ішов до хала, брат стиснув руку Дані, і то так міцно, що їй аж стало боляче.

— Бачиш його косу, люба сестро?

Коса Дрого була чорна як ніч і важка від ароматичної олії, та ще й прикрашена крихітними дзвіночками, які м’яко дзвеніли, коли хал рухався. Коса була нижче пояса, нижче навіть сідниць — її кінчик черкав по стегнах.

— Бачиш, яка вона довга? — спитав Вісерис.— Переможений у битві дотрак від сорому обтинає собі косу, щоб увесь світ знав про його ганьбу. Хала Дрого ще в житті ніхто не перемагав. Він — другий Ейгон Повелитель Драконів, а ти будеш його королевою.

Дані поглянула на хала Дрого. Риси обличчя в нього були тверді й жорстокі, а очі холодні й темні, як агат. Її брат іноді, якщо вона раптом збудить дракона, робив їй боляче, однак не лякав її так, як цей чоловік.

— Не хочу я бути його королевою,— зненацька для себе сказала вона тихо й непевно.— Будь ласка, Вісерисе, будь ласка! Я не хочу його, я хочу додому.

— Додому? — мовив брат, не підвищуючи голосу, але в тоні вчувалася лють.— А як же нам повернутися додому, люба сестро? У нас забрали дім!

І він, уп’явши пальці їй у шкіру, потягнув її в темряву.

— Як нам повернутися додому? — повторив він, маючи на увазі Королівський Причал, і Драконстон, і корону, яку вони втратили.

Але Дані йшлося тільки про свої покої в маєтку Іліріо, які не були справжньою домівкою, хай і єдиною, яку вони мали, однак брат і чути про це не хотів. Він це домівкою не вважав. Навіть великий будинок з червоними дверима не був йому домом... Його пальці дужче стиснули руку сестри, вимагаючи відповіді.

— Я не знаю,— відповіла Дані нарешті тремтячим голосом. У її очах стояли