Читати книгу - "Кінь Перуна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Обабіч столу, на стіні, висів дивної роботи гобелен.
На червоному шовковому тлі золотий дракон розправляв крила, вигинався каблучкою й намагався схопити зубатою пащекою свого ж власного шпичастого хвоста. Гобелен, хоч і був досить великий, все ж не сягав долівки, і, прослідкувавши очима донизу, парубок побачив, що звідти проглядає край порога. Золотий дракон пильнував двері!
Захар ступнув було ближче, але в ту ж мить Гримайло становчо кахикнув, наче задуднів у бочку.
- Що? – поцікавився парубок.– Туди не вільно?
- Не вільно, – прогув той.
- Чому?
- Туди і Морена без Перуна не заходить.
- То се Перунів замок?
- Ні. Замок Морени.
- То чого ж без Перуна не вільно?
- Там кінь Перунів.
- Кінь? – здивувався Захар.
- Авжеж… Кінь.
- От би глянути, який він з себе? – загорілись очі в парубка. – Жодного разу не доводилося бачити, на яких конях боги їздять. Може, зазирнемо на хвильку? Обіцяю, я його не чіпатиму.
Аж тепер Захар зрозумів, чому чудисько так дивно прозвали. Бо воно несподівано роззявило пащу і звідти почулися звуки, схожі на ті, що лунають в горах, коли зі скелі скочується лавина. І ще трохи часу мусило минути, поки парубок збагнув, що це той так сміється.
- Ну, – перепитав, коли гуркіт трохи стих, – чого регочеш?
- Ти, гур-гур-гур… обіцяєш… гур-гур-гур… не чіпати… гур-гур-гур… Пегаса?
- А це ще хто?
- Кінь… гур-гур-гур… так зветься… Кінь Перуна.
- Невже він такий страшний?
- Страшний? – одразу ж споважнів Гримайло. – Не відаю. Я сам його ніколи не бачив. Лиш знаю, що це – Смерть! Ніхто окрім Бога Війни не може й наблизитися до нього!
- Як же тоді його годують? Чистять? Невже Перун сам свого коня доглядає?
- Не відаю… – Гримайло здвигнув плечима. – Але щиро тобі раджу, людино, якщо життя любиш, забудь про ці двері.
Якийсь час парубок вирішував: має він право чи ні зазирнути й у ті, потаємні, двері. Що двері потаємні, сумніву не виникало. Чого б вони були прикриті гобеленом, як не від сторонніх очей? Потім кивнув і відійшов геть, подумки пообіцявши собі ще повернутись, коли довідається про все тут трохи більше.
Розділ другий
Карпати. Той же замок Морени
(два роки пізніше)
Під скляною колбою завбільшки з добре відро, весело тріщав жаркий вогонь. Тихо жебоніла льодяна вода у прозорих кришталевих трубах. Кипіло, бурлило золотисте вариво, й іскристі, чисті як сльоза краплини поволі збиралися в іншій, дещо меншій колбі.
Гримайло нетерпеливо тупцяв поруч Захара, весь час потрапляючи йому під руку. Нарешті той не витримав і гримнув на добровільного помічника.
- Або забирися геть, або стій на місці! Он, краще, вогонь пильнуй, щоб не пригасав.
- Та я що, я пильную…– вибачливо прогув той. – А довго ще?
Минуло більше двох літ з того дня, як Захар Беркут потрапив у науку до Морени. Багато що змінилося відтоді. Метикуватий сільський парубок освоїв грамоту, арихметику. Маючи до своїх послуг величезну бібліотеку замку, а учителем – богиню, Захар за такий короткий час вникнув і в ази алхімії. Що й намагався сьогодні використати для себе. Поки Морени не було в замку.
Дні йшли за днями, а Захар так і не полишив надії побачити коня Перуна. Знав, що небезпечно, але та небезпека лиш розпалювала його цікавість. Морена вперто не хотіла про нього розповідати, а коли Захар вже аж надто набридав, відказувала, що він прийшов вчитися, як людей од смерті рятувати, а не вбивати. Воно то так, але хіба ж зашкодить бодай уздріти ту смерть?
Але як то вчинити, коли Морена не дозволить нізащо, а без неї Гримайло пильнує кожного його кроку?
На користь наука пішла, і Захар таки вигадав спосіб, як позбутися невсипного сторожа.
Краплини дедалі повільніше скочувалися у приймальну колбу, що вже більш як наполовину була заповнена абсолютно безбарвною рідиною.
- Певно, досить, – мовив наче до самого себе Захар і задоволено відмітив, як радісно заблищали очі чудиська. – Будемо знімати пробу.
Він неквапом погасив вогонь. Вивільнив із затискача шийку колби. Зняв холодильник. Подачу води тим часом перекрив Гримайло. Обережно понюхав. Запах був ледь уловимий…
- Начебто, усе гаразд…
Сколихнув рідину в колбі й залишився задоволений. Її було більш як гарнець. Може, старчило б і на три кварти. Обережно перелив усе до краплі в заздалегідь підготовлений мідний глек і переніс на стіл.
Гримайло тим часом приніс із кухні дзбан холодного узвару, шмат сала, кілька паляниць і полумисок квашеної капусти.
Захар вийняв із шухляди делікатний кришталевий келішок і масивний, на півпляшки, золотий кубок. Налив в обидва по вінця і присунув менший собі. Гримайло ж одразу схопив другого.
- Ну, – мовив Захар, – будьмо!
Гримайло крякнув і вилив самогон з кубка собі до рота. Захар лиш пригубив, та й то мусив похапцем запити узваром. Парубкові видалося, що до вуст його потрапив живий вогонь. А Той Що У Скелі Сидить лиш кудлатою головою покрутив од задоволення.
- Ще? – приохотив його Захар.
- Угу.
Парубок щедрою рукою плеснув у кубок. Гримайло вихилив і це.
Уже давненько Захар намагався напоїти свого сторожа, аби звільнитися хоч на часину з-під опіки. Але досі всі спроби були марними. Гримайло висьорбував вино відрами і залишався тверезим. І ось одного разу, переглядаючи різні алхімічні рукописи, Захар трапив на пораду, як запобігати скисанню вин у довгій дорозі. Невідомий автор радив перегнати вино, розділяючи його на легколетку частину, яка зберігає смак і запах напою, та звичайну воду. Автор доводив, що таке вино не скисне, хоч як довго не довелося б його зберігати, і при перевезенні займає значно менше місця. Водою ж його можна розбавити вже на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кінь Перуна», після закриття браузера.