Читати книгу - "Кінь Перуна"

місці. І тут Захар подумав: «А що як не розбавляти? Може, таке вино буде міцніше і таки звалить з ніг чудисько?». Потай від Морени він спробував перегнати одну пляшку, і експеримент вдався… Оцінив його результат і Гримайло. Скуштувавши «ущільненого» вина, він оголосив, що Захар осягнув вершин мудрості й усе подальше навчання буде лише марною тратою часу. Й одразу  став пропонувати йому поміч в наступних експериментах. Ледве-ледве вдалося Захарові вгамувати його ентузіазм і вмовити зачекати доки Морени не буде в замку.

І ось цей день настав.

Після четвертого кубка Гримайло почав мугикати якусь свою скельну пісню, від чого в лабораторію примчало кілька гномів і повітруль – довідатися, що трапилось. П’ятий кубок налаштував чудище на меланхолійний лад, і він став скаржитися на своє життя. Мовляв, усе те сидіння в камені йому вже поперек горла. Інша річ – Той Що Греблі Рве! Хоч час від часу може душу відвести… Не згадуючи вже про Перелесника… Шостий кубок поставив крапку на балакучості Гримайла. Він схилив голову на груди і сповз із крісла на підлогу. Проте Захар, про всяк випадок, влив йому в рота ще й сьомий…

Дорога до таємниці була вільною.

Відхиливши лівою рукою гобелен з чарівним сторожем, вигаптуваним золотом, Захар поклав десницю на товсту, бронзову клямку. Натиснув, тамуючи подих, ладен миттєво відстрибнути вбік у разі небезпеки. Але цього разу ще минулось… Важкі двері подалися напрочуд легко, відкриваючи перед очима парубка кам’яні сходи, що досить полого вели кудись у глибину гори.

На якусь мить Захар завмер непорушно. Одна справа – прочинити шпарку в таємничих дверях і, коли щось не так, одразу ж затраснути їх щільно. Мовляв, я нічого не бачив, нічого не відаю… Зовсім інша річ – коли доведеться увіпхатись, так би мовити, з головою. Тут уже не розведеш руками, не скажеш, що ненароком, якщо упіймають. Парубок навіть сіпнувся назад, але цікавість таки взяла верх над обережністю.

- Я лиш трішки спущуся й одразу – назад, – прошепотів до самого себе, додаючи собі ж духу.

Сходинка по сходинці, крок за кроком Захар обережно посунув вниз. Світло на сходах якраз вистачало, аби не перечепитися за власні ноги. Якби парубок мав таку ціль, то певно налічив би вже не менш як сто сходин, перш ніж затримався удруге. Сходи, що з прочинених дверей видавалися не надто довгими, насправді виявилися просто безконечними. І Захар знову замислився над тим, чи варто пертися й далі? Сказано ж бо: не відаючи броду… Але він уже зайшов надто далеко, аби вертатися, нічого не довідавшись. Та й примарливе світло в кінці тунелю було яскравішим – замість зеленуватих променів у ньому з’явилося більше червоних. Але не зловісних, як ото у відблисках пожежі, а скоріше лагідних, наче липневий захід сонця.

Нарешті кам’яна «драбина» таки скінчилась, і Захар опинився у ще одній печері, (увесь замок був, по суті, не чим іншим, як однією велетенською печерою) однак уже не такій просторій, бо при бажанні, підстрибнувши, можна було досягнути руками склепіння. Ця зала вже нічим не вирізнялась, викликаючи в уяві скоріше аскетичну келію, житло самітника, ніж один з апартаментів всемогутньої Володарки Долі.

Зрештою, це були ніби ще одні сіни, бо окрім сходів, що привели сюди Захара, виходило до неї ще двоє дверей, ліворуч і навпроти. Коли б не… Тільки-но призвичаїлись очі парубка й до цього освітлення, побачив він, що, майже заховавшись у дальньому правому кутку, прикипів до стелі величезний сталактит. Кам’яною борулькою навис над глибокою, може, тривідерною чашею, вірізьбленою з одного кристалу гірського кришталю, що був, наче корона, укріплений на голові у велетенського, срібного, потемнілого од віку, беркута. Зроблено талановито і так майстерно, що видавалося: мить – і у хризолітових очах його спалахне життя, птах розправить могутні крила, заклекоче і вирветься на волю. Захарові навіть стало шкода орла. Спробувавши радощів польоту, парубок розумів тепер, як має мучитися птах у цій норі.

З іскристого, наче всіяного дрібними діамантами чи кристаликами солі, сталактита поволі, по краплині, в чашу стікала чиста вода. І збиралася вона там довгенько, бо, незважаючи на значну місткість кришталевої посудини, було в ній тієї водиці мало не по вінця. Кілька кварт – і переллється через край, вихлюпнеться на голову срібному беркутові.

Мов зачарований, ступнув Захар ближче і впіймав у долоню одну краплинку, що саме зірвалася з кінчика сталактита. Упіймав і одразу ж випустив. Маленька крапля прозорої рідини виявилася важчою за гарнець води. Під несподіваним тягарем рука в парубка вигнулася, і краплина скотилася з неї в чашу, приєднавшись до незліченної кількості своїх подруг. Мимохіть Захар торкнувся розгублено вустами долоні й відчув під ними неймовірну гіркоту і солоність, що лишилася на його шкірі після дивної рідини.

Зачудовано покрутивши головою, парубок приєднав до тієї безконечної низки запитань, що вже набралися і відповіді на які він збирався таки згодом вивідати у Морени, ще одне. Залишалося оглянути ще двоє дверей.

Не роздумуючи довго, Захар поткнувся у найближчі. Ті, що були навпроти сходів. У замку Володарки Долі він уже бачив різне, але й уявити собі не міг, що бувають приміщення аж таких розмірів. Незважаючи на досить яскраве освітлення, Захар, хоч скільки вдивлявся, не зміг побачити, де воно закінчується. Й ота безконечність чомусь вселяла в душу парубка таку тривогу, що він так і не змусив себе переступити через поріг. Постояв, постояв у дверях і вирішив, що це, певно, якесь сховище… Зрештою, щось подібне має бути в кожній господарці. Бо і ліворуч од дверей, і праворуч – височезні полиці, ущерть заставлені клубками та пасами прядива. Правда, складав їх тут хтось геть нетямущий. Все те прядиво так переплелося поміж собою, що годі було й намагатися взяти якийсь один моток, аби не виплутувати його із сотні інших. Там-сям поміж звиклої шерсті виглядали різнобарвні шовкові й навіть люриксові ниті. Похитав Захар осудливо головою та й зачинив двері до комори. Навіть серед найближчих родичів не заведено без господаря по кліті вештатися.

Останні двері вели саме в конюшню.

Лиш прочинивши їх, Захар відразу вловив характерний, лише для кінських стійл запах. А далі й побачив те, про що мріяв.

Боже, який то був кінь! Масті білосніжної, мов саван! Од кінчиків вух і до копит. А грива і хвіст – ще біліші. Так буває світлішим новий сніг на уже злежаному. Зате ж очі – мов дві розпечені вуглини! Змій,