Читати книгу - "Жизня"

Він був нижчий за мене, але дуже міцний і кремезний од природи, а я, від цієї ж природи, чомусь був досить худий і тоді ще не дуже високий. Ми з ним тоді вже майже не дружили, однак і не ворогували. Побилися через якусь дрібницю в коридорі на перерві. Мишко мене навіть і не вдарив, просто добряче штовхнув, але так, що я відлетів до батареї. Я не плакав, хоча й боліло. Та проблема була в іншому — в тому, що все це побачила класна керівничка, яка підійшла вже насамкінець і, звісно ж, призначила винним Мишка. Він на той час уже був формальним і неформальним лідером серед учнів, і всі поважливо називали його Міха, — тож коли його з мамою наступного дня викликали до директора, весь клас, звісно, став на його бік, а мене зарахували до стукачів. І невдовзі почалося пекло. За наступні півроку я став відщепенцем, істотою, яку всі в класі зневажали. На уроках, поки вчитель бачить, усе наче й нічого, максимум можна було отримати ляща, коли той відвернеться. Та що коїлося на перервах і після уроків, краще й не згадувати. І справа тут не у фізичному насиллі чи приниженнях, справа у повсюдному щоденному психологічному цькуванні — за умови активності одних і потурання інших. Не те щоб мене били геть усі, просто багато хто хотів принизити. З ким би я не вступав у бійку, навіть якщо я перемагав, що траплялося вкрай рідко з моєю хирлявою статурою, клас завжди ставав на бік мого супротивника — і далі було тільки гірше. Я ховався, утікав, як міг захищався, але не скаржився й не просив пощади. Головним завданням було якось вижити на перервах і потім непомітно вислизнути зі школи. У кожному дитячому колективі є такий відщепенець, недоторканний, об’єкт загальних насмішок і постійних принижень, з якого знущаються всі у класі — точніше, поки одні знущаються, інші просто спостерігають. Це важко витримати, цього неможливо змінити, це ще гірше, аніж із кастами в Індії. Хіба міняти школу або когось убити, хоча навряд чи друге допоможе.

Це тривало майже п’ять років, спершу дуже активно, потім менше, уже за звичкою, але все одно. У класі, у коридорі, у роздягальні, у спортзалі, у їдальні, в туалеті, в парку за школою — повсюди. П’ять років пекла. Мамі я нічого не казав, та вона здогадувалася сама й декілька разів — особливо попервах — пропонувала змінити школу. Та для цього треба було б щоранку їздити в інше селище, а ще це означало — здатися. Хоч річ навіть і не в цьому — я просто хотів бути тут, з усіма, як усі, навіть попри всі приниження, хотів стати своїм для своїх. Та все якось не виходило. Я й далі навчався краще за всіх — розумний хлопчик із чудовою пам’яттю, однак при цьому вчителі продовжували виганяти мене з уроків за суперечки, а клас не мав за людину. Я пробував і курити, і грати з ними на гроші, але так і не зміг стати для них своїм, завжди лишався десь осторонь і набагато нижче. У клас приходили новенькі, витримували тяжкий етап приживання — хтось швидше, хтось повільніше, зі своїми приниженнями й побоями, — та все одно жоден з них не опинився на місці останнього покидька в класі. Це місце було зайняте. Зайняте мною. Зараз мені легко давати собі, тодішньому, поради: битися жорсткіше й до кінця, а не відбиватися, перейти-таки в іншу школу або стати крутішим за інших, щоб почали поважати, — навчання в цьому сенсі не котирувалося. Але це зараз. Тоді, та й тепер, одинадцятирічний хлопчак, що опинився в такому становищі, змінити його не має жодного шансу. Єдиний шлях стати своїм — це скотитися в навчанні, не виділятися, постійно прогинатися. Тоді, можливо, ти отримаєш місце однієї з «шісток» в оточенні лідерів. Але я такої долі не хотів, я прагнув стати своїм, залишаючись при цьому самим собою, — та це чомусь не виходило. А тому доводилося просто терпіти й чекати. Може, через це я став таким закритим і впертим? Можливо. Проте, гадаю, навряд чи тільки через це, багато чого ще відбувалося зі мною й доброго, і поганого в ті роки.

Усе рано чи пізно закінчується, поступово припинилося й те цькування. Всі трохи підросли, перетасувалися, і до дев’ятого класу мене вже не займали. З деким, а потім і з багатьма, серед яких були й колишні мої вороги, я знову почав приятелювати. Згодом чимало трієчників і хорошистів пішли в технікуми й училища, залишилися здебільшого тільки відмінники і двієчники: перші — довчитися до інституту, другі — до армії. Нас з’єднали з паралельним класом, і почалося зовсім інше життя…

У нас утворилася невеличка компашка, й останні два роки промчали в якомусь дивовижному сні — мабуть, як компенсація за ті темні п’ять років відщепенства. Вчитися гірше я не став, проте до школи тепер ходив здебільшого не по знання, а по розваги. Я хоч і залишався одним із кращих учнів, точніше — просто найкращим учнем (була ще парочка найкращих учениць), та в атестаті в мене виходило кілька четвірок. Тому мені пропонували їх перескласти, щоб отримати медаль. Я відмовився, оскільки тоді не надто розумів, нащо вона мені здалася. Власне, й досі цього не розумію. На останньому дзвонику я ніс на плечі першокласницю (до сімнадцяти я помітно вигнався й зміцнів), і в руках у неї був той самий дзвоник із гайкою. Я завчасу попередив малявку, що його треба тримати широкою частиною донизу — і гайка цього разу калатала значно веселіше.

А після останнього дзвоника були іспити, випускні, п’ять штук, які я, звісно ж, усі складав на п’ятірки. Останнім іспитом була моя, хай уже й не настільки улюблена, але, як і раніше, вірна математика. Я за двадцять хвилин розв’язав перші чотири завдання й ось уже з півгодини сидів над задачкою про трикутники. Врешті-решт збагнув, що не розв’яжу її, — і це буде чотири бали. Я почав пітніти й терти лоба, та це, як завжди, не допомагало. За п’ятнадцять хвилин до кінця іспиту стало зрозуміло, що об ці трикутники спіткнулися всі, у тому числі й дві відмінниці, а тому п’ятірки не матиме ніхто. Моя перша класна керівничка на той час уже була на пенсії, і нас, пожбурлявши певний час од одного вчителя до іншого, на випускний рік упхнули до нової математички. Вона, завваживши, що справи на її, останньому, іспиті невеселі, почала по черзі викликати нас — трьох, які досі все складали на «відмінно», — у коридор і мовчки показувати розв’язання останньої задачі. Спершу я не міг зрозуміти, навіщо хтось із комісії кличе мене в коридор, — я був схвильований, що не зміг побороти трикутнички, часу лишалося обмаль, я переживав і хотів ще помарудитися над задачкою, — але, звісно, пішов, раз начальство кличе. Побачивши розв’язок і зрозумівши його, я одразу повернувся на своє місце, міркуючи на ходу. Я йшов у білій сорочці, та й усі довкола були в білому-святковому, але мені все раптом стало якимось брехливим і брудним. Я сів на своє місце й хотів спершу залишити задачу нерозв’язаною або ще краще — написати замість розв’язання щось ущипливе — останнє послання вчителям, так би мовити. Та не зважився. Схотів мати п’ять гарних п’ятірок за випускні іспити, схотів бути, точніше, лишитися першим, одним із найкращих. За будь-яку ціну. І я написав правильне вирішення, підказане. І я отримав свою п’ятірку — п’яту, останню. Та я не радів. Ні тоді, ні тепер. Я не скористався можливістю отримати свою заслужену четвірку, проміняв її на нечесну п’ятірку.

На випускному