Читати книгу - "Жизня"

ніби з дитинства мріяти працювати касиром. Просто вона легко давалася мені, і я розв’язував усі контрольні за півуроку. Російська мова — вкрай нудний предмет, а от літературу, як і історію, я просто обожнював — там було дуже цікаво й теж трохи вільніше, ніж на інших уроках. Учителі російської мови й літератури завжди зачитували мої твори вголос, стоячи посеред класу. Це мало кому подобалося, в тому числі й мені самому.

У піонерській організації за кілька років я зробив запаморочливу кар’єру від старости класу до горніста — дуже швидко стало зрозуміло, що я жодним чином не пориваюся до суспільно-політичного життя, до того ж на горні в класі ніхто грати не вмів, а в мене принаймні виходило краще за інших… І я до самісінького кінця піонерії трубив одну простеньку мелодію на всіх урочистих заходах, внесеннях-винесеннях знамен та інших дурницях, стоячи поряд із барабанщиком, знову ж таки десь збоку.

Сільські вчителі були доволі слабкі як викладачі, зате здебільшого добрі люди — лиха людина працювати в школу не піде. Але це я зараз розумію, що рівень викладання в нас був не дуже, а тоді, з третьої парти, все здавалося наче більш-менш. Та якось у нас рік пропрацювала міська вчителька російської. Їй там чомусь місця не вистачило на той навчальний рік, і вона їздила до нас у село навчати місцевих шибайголів, а серед них і мене. Сидячи в своєму п’ятому класі, я не міг визначити, що вона дуже хороший і сильний учитель, — мені було просто страшенно цікаво на її уроках, і навіть на російській, не кажучи вже про літературу, яка тоді стала моїм улюбленим предметом, і не тільки уроком, а взагалі. Ця вчителька відкрила мені цілий світ. Як саме й чим, я вже не згадаю, та після року її викладання в мені щось змінилося. Вона була справжнім учителем. Та через рік вона поїхала до свого міста, і на її місце прийшла інша, яка до цього навчала малявок, а тепер заочно вступила до інституту й заходилася третирувати вже старші класи. І я вперше почав конфліктувати з викладачем — я був вражений різницею, підходом, новими дурними вимогами за шаблоном. Книжки тепер можна було читати за рекомендованими розділами, а не повністю. Як це — читати книжку окремими розділами, що в ній можна зрозуміти? Чи все це лише задля того, аби правильно відповісти на запитання про книжку, написані в кінці підручника? Мене це дратувало, і я не мовчав. Мені було просто нецікаво, але я у свої тринадцять років не міг нічого аргументовано протиставити, і моє невдоволення виливалося лише в суперечки з новим учителем. Усьому класові було байдуже, цим дівчаткам-відмінницям і хлопчикам-хорошистам, які на четвірки-п’ятірки знали шкільну програму і щось там писали акуратним почерком у своїх акуратних зошитах. Решту, яка жила за принципом «аби лиш не спитали», ці проблеми тим більше не обходили, для них це й не було жодною проблемою. А мене за те, що я постійно ставив незручні запитання, регулярно виганяли з класу, тож половину уроків як літератури, так і історії я проводив у коридорі.

Історія стала моїм другим улюбленим предметом. Сама історичка була набагато інтелігентніша за істеричку з російської, але вона теж не дуже любила, коли з нею постійно вступали в суперечки з принципових для мене запитань, які я ставив з нестриманістю юнацького максималізму й відсутністю щонайменшої толерантності. Тож мене, знов-таки, виганяли в коридор. Із вікна коридору біля кабінету російської було видно парадний вхід, там завжди хтось ходив, і було не дуже нудно. А з історичного коридору, як на долоні, відкривався шкільний стадіон; там часто хтось бігав удалині, і мелькали кольорові спортивні костюми, а на лавах сиділи звільнені від фізкультури, але зобов’язані нудитися на уроках, одягнені в однакові коричневі роби учнів країни рабів.

Однак треба віддати належне обом моїм учителькам: вони не знижували мені оцінок, хоча, думаю, їх досі трусить від мого прізвища.

У дитинстві я товаришував із Мишком. У дитинстві я взагалі з багатьма товаришував, та з Мишком ми ходили в одну групу дитсадка. Втім, весь наш клас у неї ходив, але з ним я товаришував найбільше. Попервах ми навіть сиділи з Мишком за однією партою, але потім дуже швидко з’ясувалося, що він майбутній трієчник і хуліган, і нас швидко розсадили — певно, щоб він мене не зіпсував. Мене посадили з дівчинкою, яка стала хорошисткою з перспективою перейти у відмінниці. Та коли в п’ятому класі її пересадили від мене назад, вона раптово знову стала просто хорошисткою — з перспективою в трієчниці. А зі мною посадили нову дівчинку, з якою нас наступного року приймали першими в піонери, бо вона стала другою за успішністю в класі. Згодом, відчувши щось неладне, класна керівничка і її відсадила від мене геть — і дівчинка ледве закінчила школу на трійки.

Таке сусідство зі мною сприяло злетам і падінням у навчанні ще кількох учнів, поки в дев’ятому класі мене не посадили з Драконом. А оскільки він уже давно й упевнено їздив на трійках і двійках, та ще й погано читав по складах, а писав ще гірше й зовсім не прагнув жодних вершин знань (та йому б і не повірили), то наше наступне сусідство ніяк не позначилося на його оцінках. Дракон складався з приблизно ста кілограмів м’язів і провів більшу частину школи на тренуваннях, зборах та чемпіонатах, навигравав до шістнадцяти років усе, що можна виграти, — і тому ближче до старших класів ми почали бачити його вже регулярно. Його посадили зі мною, і вчителі ставили йому тепер трійки — за відсутність прогулів і невинні очі замість відповідей.

Та я хотів написати про Мишка. Точніше, я все про себе пишу, але цей шматочок буде через Мишка. У першому класі його пересадили від мене до простої дівчинки, вони ділили між собою свої трійки та двійки, украй рідко четвірки, і просиділи так аж до випуску в дев’ятому класі. До кінця початкової школи було вже зрозуміло, хто і як навчатиметься, точніше — уже навчається. Та існування в тепличних умовах одного вчителя до четвертого класу робить не такою помітною різницю в оцінках і знаннях, усі ще йдуть майже вкупі, різкі зриви трапляються лише в особливо тяжких випадках. Усю початкову школу я старався бути як усі й з усіма, і це в мене нібито виходило. Я був одним із кращих, та це ніяк не вирізняло мене й нікого не дратувало. Проблеми почалися, коли ми вирвалися із маленького затишного світу одного кабінету на простори всієї школи — до різних учителів. Ураз стало зрозуміло, що більшість серед нас — уже трієчники, трошки хорошистів, а точніше — хорошисток, чимало двієчників, а от відмінників якось катастрофічно мало. І я — серед них. Не те щоб я поривався отримувати добрі оцінки — я ніколи й нічого особливо не вчив і, тим більше, не зазубрював, — просто мені подобалося навчатися, я звик усе робити добре, і тому навчання давалося мені досить легко.

У четвертому класною керівничкою в нас стала досить доросла тітка, математичка. Вона, схоже, розгледіла в мені нового Ейлера й була од мене в захваті. Весь клас подумав, що я в неї в мазунчиках, і тому отримую п’ятірки й похвалу задарма — тоді як інші цього всього від неї майже не бачать. Здебільшого вона хапала хлопчаків за волосся, біля самісінької шиї, й водила класом, на різні лади примовляючи слово «нехлюй». Конфлікт насувався, та я про нього навіть не здогадувався. Усе прорвалося, коли наприкінці навчального року я побився з Мишком.