Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Минуло кілька місяців, перш ніж у мене знову з’явився «пішохідний» настрій. Для цього було кілька причин – успішне завершення місяця, щедрі преміальні й кілька відгулів як додатковий бонус – чим не привід нікуди не поспішати? 

Але це зовсім не причина повністю забути про роботу. Скоріше навпаки – звйвий привід обдумати складний випадок і презентувати результати своїх роздумів наступного понеділка. Такі прогулянки дуже допомагали подивитися на проблему під іншим кутом. Постійне перебування в офісі дещо притупляє мозок, а свіже повітря повертає життєво важливому органу в нашій голові тонус – завдяки додатковій порції кисню. 

Це був мій особливий метод розв’язувати складні завдання. Поки інші імітували бурхливу діяльність, вивчали графіки й діаграми, вдавалися в нескінченні обговорення, я, по суті, нічим не займався, але результат був кращий, ніж у інших. Звісно, я теж вивчав графіки й діаграми, проте вважав, «що нічим не займатися» іноді ліпше, ніж бути імітатором. 

Того дня я був задоволений собою настільки, що моєму внутрішньому скептику не було до чого причепитися. Мене розпирало від гордості за себе, і я вже уявляв гучне святкування в нічному клубі. Вечір був для мене цілком передбачуваним, але… я знову потрапив на гачок власної самовпевненості. Біля мого будинку на мене знову чекала несподіванка, що змусила змінити плани. Якась незнайома мені дівчина тримала на руках Тимофія. «Може, це не Тимофій?» – подумав я, але я не міг помилятися. Це був він! Цікаво, як він міг опинитися на вулиці? 

Дівчина сиділа на тому ж місці, де я не так давно ловив ротом краплі дощу. Я привітався і вона підняла на мене очі. 

– Добрий день, – відповіла незнайомка з приязною усмішкою на вустах. 

– Це ваш кіт? – запитав я. 

– Ні, не мій, але мені б дуже хотілося знати, чий, – вона з цікавістю подивилася на мене, і тінь здогадки майнула в її очах. – А це випадково не ваші вікна? – дівчина вказала рукою в сторону моєї квартири. Вікно на кухні було відчинене. 

– Так, вікна – мої, – підтвердив я. 

– Очевидно, ви їх не закрили й ця руда бестія випала звідти. Ось, тримайте, – дівчина передала мені Тимофія, який дуже неохоче покидав її теплі обійми. 

– Нічого страшного, головне, що кіт... 

– Тимофій. Його звуть Тимофій. 

– Дуже приємно. Головне, що з Тимофієм нічого не сталося. Чи не так, Тимофійчику? – дівчина почухала кота за вушком. – Було приємно познайомитися й більше не залишайте вікна відкритими, бо наступного разу мене може не виявитися поряд. До побачення, – незнайомка знову подивилася на мене і що то був за погляд! На мить я втратив здатність говорити і я прийшов до тями лиш тоді, коли вона зникла з поля зору. Усе сталося так швидко, що я навіть не встиг подякувати за порятунок кота. У мене з грудей вирвалося тяжке зітхання. 

– Ну що, пішли додому, пустуне? Більше так ніколи не роби! – сказав я Тимофію. – Але ти бачив, як вона мені всміхнулася?! А я навіть не подякував. Але кричати вслід марно, а наздоганяти – безглуздо. Встигну ще. 

Ця подія примусила забути про всі плани на вечір. Замість галасливої вечірки, учасником якої планував стати, я налив собі в келих вина й сів перед телевізором. Мої думки літали десь далеко, а саме – в районі п’ятої години по обіді, коли я зустрів незнайомку, чию усмішку неможливо забути. Цікаво, хто вона й чим займається? У мене виник нестримний потяг до неї, і мені захотілося дізнатися про дівчину більше. 

Після другого бокалу вина я зрозумів, що ця красуня не така, як усі. Але ще не повністю одурманений винними парами здоровий глузд говорив – щоб дівчина стала особливою, в неї треба закохатися. Може, це кохання з першого погляду? Яка дурня! Не буває такого! Хоча я був зовсім не впевнений у речах, про які так категорично висловлювався. Я хотів, щоб так було. Насправді ж не знав, що таке любити, і тому намагався все раціоналізувати, особливо, якщо це стосувалося таких понять, як щастя і кохання. 

Закоханість, на мій погляд, це просто хімія та маніпуляція природи – безвідмовний механізм для продовження роду людського. Природа вдається до хитрощів і за допомогою хімії провокує в людині короткотривале відчуття закоханості, що штовхає її на злиття з об’єктом свого бажання. Мені, як людині, котра любить усе контролювати, не подобалося, що є речі, які непідвладні контролю. 

Звісно, завжди можна відмовитися від будь-чого чи будь-кого – питання в тому, як ти почуватимешся після цього. Аналіз доходить лише до певної межі, далі – він безсилий, бо там уже не діють закони логіки. Це царина темряви, яка потребує ризику, а не пустої вербалізації. Якби людина все контролювала, кохання було б чисто механічним явищем, без несподіванок, котрі роблять її щасливою. 

Раціоналізація всього – побічний ефект моєї професії. І це справжня біда. Колись я вирішив, що ретельний контроль не дасть природі зіграти зі мною злий жарт під назвою «закоханість». Але очі цієї дівчини змусили засумніватися в усьому, у що я вірив до цього часу! 

Зрештою, високий рівень алкоголю в крові позбавив мене можливості критично мислити і я заснув, не допивши другу пляшку.