Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

але боєздатну армію з добровольців, готових захищати свій край від зовнішньої агресії. Такий підхід до реформування армії поділяли представники військових організацій та віддані національній справі офіцери. «На думку всього командного складу, негайно потрібно приступити до складення летучих чи ударних батальйонів за окрему платню, інших же українських бездельників розігнати», — повідомляли з української ради 7-ї армії.

Але керманичі УНР перетворили військову реформу на експеримент із реалізації положень соціалістичного вчення. Було вирішено замінити постійну регулярну армію, яку вважали знаряддям «класової боротьби» в руках правлячої верстви, на «народну міліцію». 16 січня Центральна Рада ухвалила закон про створення народного війська («народної міліції») для «оборони рідного краю від зовнішнього нападу». Регулярна армія підлягала демобілізації й припиняла своє існування. Військовому секретарству УНР було доручено негайно розпочати набір й організувати інструкторів для народної міліції. Військовий секретар УНР М. Порш одразу ж розпочав демобілізацію в частинах київської залоги.

Демобілізація армії й перехід до принципу добровольчого формування війська були логічно виправданим кроком, якщо уряд УНР хотів в умовах революційної анархії отримати у своє розпорядження боєздатну військову силу. Але незграбна спроба уряду УНР замінити армію «народною міліцією» продемонструвала лише нехіть українських керманичів до організації збройних сил і відштовхнула від Центральної Ради багатьох професійних військовиків, які були готові послідовно й до кінця боротися з більшовицькою анархією.

23 січня М. Порш призначив М. Шинкаря командувачем військами на території Київського військового округу — як тими, що діяли на внутрішньому фронті, так і залогами, відділами Вільного козацтва й партизанськими загонами. Саме до М. Шинкаря перейшло тепер керівництво операціями проти більшовиків. Незважаючи на свою належність до партії соціалістів-революціонерів, командувач цілковито покладався на кадрових офіцерів старої армії, які працювали в його штабі. На цей час начальником штабу КВО став генерал О. Греков — досвідчений воєначальник, який уже встиг змінити кілька посад на українській службі. Генерал-квартирмейстером був росіянин, генерал В. Агапієв, який також мав значний досвід штабної роботи. За свідченням сучасника, М. Шинкар заявив про готовність «працювати й бити ворога», але за умови невтручання уряду в його розпорядження.

Однак нечисленні оборонці Центральної Ради болюче усвідомлювали відсутність в українського командування чіткої стратегії дій, загальну дезорганізацію й політичну невизначеність. «До всього не було рішучості як у вищого командування, так і в командування фронтом, а навіть частинами, — згадував вояк бойового відділу 1-ї Української військової школи. — Не було видно певного плану. Зате яскраво показувалася скрізь нехіть, апатія, пасивне прийняття того, що буде [те], що станеться. Здається, командування розуміло несилу і безглуздість боротьби й опустило руки».

Намагаючись урятувати становище, М. Шинкар скерував на лівобережний фронт найбільш надійні підрозділи зі складу київської залоги. 25 січня до станції Гребінка від’їхав невеличкий кінний відділ зі складу добровольчого Гайдамацького кошу Слобідської України, формування якого напередодні розпочав С. Петлюра. Слідом вирушив кінний загін, який сформував Ю. Капкан, і ще кілька дрібних підрозділів. Саме Ю. Капкан прийняв командування українськими військами на полтавському напрямку. Прибувши до Гребінки, він передусім демобілізував частини українізованої 137-ї дивізії, які вже втратили боєздатність. Фактично в розпорядженні Ю. Капкана на всьому полтавському напрямку лишилося не більш ніж 300 бійців, готових протистояти більшовицькому наступу.

Саме в цей час радянський загін М. Муравйова відновив наступ на захід. 23 січня відділ тверських і Макіївських червоногвардійців без бою зайняв Кобеляки й Кременчук. Червоні майже не зустрічали опору на шляху свого просування. М. Муравйов доповідав В. Антонову-Овсієнку: «Я наказав із Ромоданівки вести якомога ширшу розвідку на Бахмач, Крути, Гребінку, Черкаси. У Києві також мається розвідка. Завтра виїжджаю в Ромодан, щоб зайняти лінію Бахмач, Крути, Гребінка, Черкаси. Дорогий товаришу, чекаю Вашого благословення... У мене лише одна мрія — здобути Київ».

26 січня військові сили Ю. Капкана спробували зупинити ворожий наступ біля станції Гребінка. У ході цілодобового бою українські вояки були змушені відступити, але при цьому серйозно пошкодили залізничні мости в околицях Гребінки. Радянські загони були змушені призупинити наступ на київському напрямку до полагодження колії. Радянський командувач навіть не здогадувався, що йому протистоїть лише кількасот бійців. Якби червоні спромоглись обійти пошкоджену залізницю, жменька українських вояків навряд чи змогла б затримати ворожий наступ на Київ.

Аби не втрачати час, М. Муравйов зосередився на операціях у напрямку Бахмача. 27 січня він разом із більшою частиною своїх сил вирушив залізницею Гребінка — Пирятин — Прилуки — Ічня в запілля бахмацького угрупування українських військ. Хоча загін Р. Берзіна в чотири рази кількісно переважав оборонців Бахмача, радянський воєначальник уже майже три тижні тупцював на місці, не наважуючись на штурм цього важливого залізничного вузла. Тривалий час кістяк оборони проти «революційних» загонів складала 1-ша Українська військова школа. Однак 23 січня виснажені тривалим перебуванням на позиціях юнаки вирішили повернутися до Києва. Після їхнього від’їзду в Бахмачі залишилася тільки жменька надійних вояків. Загроза появи загону М. Муравйова з півдня змусила їх надвечір 28 січня залишити Бахмач без бою.

Тепер загони М. Муравйова й Р. Берзіна об’єдналися для дій проти військ Центральної Ради. Готуючись до походу на Київ, М. Муравйов повідомив своїм бійцям: «Наше бойове завдання — узяти Київ... Жаліти київських мешканців нема чого, вони терпіли гайдамаків — нехай знають нас і одержать відплату. Жодного жалю до них! Кров’ю заплатять вони нам. Якщо треба, то каменя на камені не залишимо».

Українське командування не змогло належним чином оцінити стратегічне становище. Тоді як М. Муравйов зосереджував сили для наступу на бахмацькому напрямку, військове керівництво УНР очікувало головного удару з боку Полтави. Саме на полтавський напрямок було скеровано найбільш боєздатні підрозділи: 1-шу сотню Січових стрільців, бойовий курінь чорних гайдамаків 2-ї Української військової школи, загін Сердюцького полку ім. П. Дорошенка. Натомість на бахмацький напрямок, на станцію Крути, повернулися 300 виснажених юнаків 1-ї Української військової школи.

Разом із юнаками на фронт виїхав і Помічний курінь Січових стрільців (116 осіб). Створений з ініціативи патріотичної української молоді, цей підрозділ призначався для несення охоронної служби в Києві. Більшість січовиків були погано екіпіровані, майже не вміли поводитися зі зброєю. «Вправи офіційно не провадились, а як провадились, то з ініціативи якого-небудь роєвого. І тільки на кілька день перед від’їздом куріня на фронт приділено для муштрових вправ старшин Богданівського полку, але за такий короткий час не багато їх навчили», — свідчив сучасник. Незважаючи на відсутність належного військового вишколу, сповнені патріотичних почуттів студенти й гімназисти не вагалися вирушити на порятунок батьківщини.

30 січня червоні розгорнули наступ на станцію Крути. Командувач