Читати книгу - "На бій за волю. Перемога через поразки. Україна у війнах і революціях 1914—1921 років"

свого авангарду не робити «ані кроку» без посиленої бойової розвідки. 11 січня загін відновив просування на південь, зайнявши станції Мена, Макошино, Бондарівка. Але вже станцією Доч червоним вдалося заволодіти лише після подолання запеклого кількаденного опору юнаків. Останні в цих боях показали себе значно кращими захисниками Батьківщини, аніж переважна більшість сердюків, які не бажали розлучатися з принадами постою в столиці. Але самі лише юнаки не могли оборонити Чернігівщину на всіх напрямках бойових дій. Поки загін Р. Берзіна наступав із півночі, поблизу східних кордонів губернії з’явився відділ московської Червоної гвардії під командуванням А. Знаменського. Відправлені на Курщину для збирання продовольства, червоногвардійці 11 січня зайняли станцію Ворожба. Це занепокоїло українського командувача Ю. Капкана, який побоювався більшовицького вторгнення в східну Чернігівщину. Одночасний ворожий натиск із кількох напрямків загрожував стати найбільшим випробуванням для оборонців бахмацького залізничного вузла.

Тим часом більшовики остаточно встановили свою владу на Слобожанщині. У ніч на 10 січня в Харкові було роззброєно 2-й Український запасний полк, частина вояків якого підтримувала Центральну Раду. Після цього Харків остаточно перейшов під владу ВРК. 12 січня в місті та повіті було оголошено військове становище. З роззброєних у ході перевороту вояків-українців було створено курінь Червоного козацтва на чолі з В. Примаковим (аби підкреслити національний характер цього формування, у його підрозділах вживали українську термінологію). Оскільки червонокозачий курінь мав слугувати прикриттям для наступу російських загонів на Україну, значення цього військового формування було несумірним його чисельності.

Усупереч побоюванням В. Антонова-Овсієнка, українське командування не намагалося повернути Харків. За відсутності української військової сили влада в багатьох містах Харківщини цілком мирно перейшла до місцевих рад. Успіх перевороту лише заохочував радянське командування до подальшої військової інтервенції проти уряду УНР.

Наступною ціллю радянського командування став Катеринослав — важливий адміністративний, транспортний і промисловий центр Центральної України. Місцеві більшовики вже тривалий час готувалися до перевороту. Оскільки розпропаговані 228-й, 229-й і 271-й запасні полки остаточно деморалізувалися й демобілізувалися, єдиною військовою силою в розпорядженні катеринославського ВРК слугували кілька тисяч озброєних робітників-червоногвардійців. Військові ж сили Центральної Ради в Катеринославі складалися з частин 3-ї Катеринославської дивізії, яка перебувала в стадії формування. Настрій української залоги був несприятливим для уряду УНР: Сердюцький полк ім. П. Орлика оголосив нейтралітет, у 10-му Гайдамацькому полку лише кількасот вояків були готові битися з більшовиками. Але, окрім регулярних військових частин, у Катеринославі існували добровольчі вільнокозацькі формування.

У ніч на 8 січня більшовики викрали в українських вояків панцерник. Після того як червоногвардійці відмовилися повернути бронемашину, обидві сторони почали готуватися до зіткнення. Сформовані з добровольців українські відділи зайняли телеграф, пошту, вокзал і центральну телефонну станцію. Завдяки цьому військові сили Центральної Ради блокували райони, які з’єднували центр міста з Чечелівкою, Кайдаками й Брянським заводом. Рада, ВРК і штаб Червоної гвардії, розташовані в губернаторському палаці, виявилися відрізаними від своєї основної бази. 9 січня на вулицях Катеринослава вже спалахнув бій. Спроба більшовиків залучити до повстання полк ім. П. Орлика виявилася безуспішною: вояки не побажали ризикувати життям заради «пролетарської революції». Але долю бою вирішило прибуття до міста московських червоногвардійців зі складу сил В. Антонова-Овсієнка. До вечора 10 січня москвичі разом із місцевими прихильниками радянської влади змусили близько 300 українських вояків капітулювати. Рештки української залоги під командуванням підполковника Д. Абриньби відійшли в напрямку на П’ятихатки.

Захоплення Катеринослава стало значним військовим успіхом радянського уряду. В. Антонов-Овсієнко не лише зміцнив своє становище в Приазов’ї, а й дістав можливість розгорнути наступ на Правобережжя в разі ескалації конфлікту з Центральною Радою. Коли радянський загін П. Єгорова зайняв 15 січня Олександрівськ, залізничне сполучення Правобережної України з Доном було остаточно розірване.

Розташовані в Приазов’ї українізовані частини не лише не перешкоджали «пролетарській революції», а й подекуди активно підтримували її. Так, дислокована в районі Гришиного 3-тя кавалерійська дивізія фактично розпалася: частина вояків визнала радянську владу, решта оголосила нейтралітет. Практично небоєздатними виявилися запасні полки, які здійснювали українізацію: 24-й (Маріуполь), 25-й (Бахмут — Луганськ), 46-й (Бердянськ), 42-й (Мелітополь), 48-й (Оріхів). Українізовані частини в Північній Таврії були роззброєні й демобілізовані місцевими загонами Червоної гвардії. Так перестали існувати 46-й запасний полк у Бердянську, 48-й запасний полк в Оріхові, 42-й запасний полк у Мелітополі.

У Криму вояки-українці також здебільшого підтримали радянську владу. У Феодосії українці 35-го запасного полку під проводом прапорщика І. Федька спільно з моряками билися проти військових сил курултаю. У Євпаторії 1-ша Українська козача батарея відмовилася виступити на захист кримськотатарського уряду й була роззброєна мусульманськими частинами. Уряд УНР не отримав із Криму жодного підрозділу для боротьби з більшовиками.

Підбадьорений успіхами, В. Антонов-Овсієнко наказав 18 січня 1918 р. розпочати загальний наступ на Лівобережжя, керувати яким призначив колишнього начальника свого штабу, «червоного» підполковника М. Муравйова. Однак військові сили, які здійснювали наступ проти Центральної Ради, не перевищували 7 000 бійців, при чому більша їх частина була не надто боєздатною. В. Антонов-Овсієнко вважав своє становище досить ризикованим, і лише військова слабкість української влади дозволяла йому сподіватися на воєнний успіх.

19 січня загін М. Муравйова майже без бою захопив Полтаву, де червоні повелися як справжні завойовники. Коли полтавська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів зажадала від М. Муравйова вивести радянські війська з міста, частину її членів було арештовано. Після втрати міста Ю. Капкан склав із себе обов’язки командувача українських військ на протибільшовицькому фронті. Керівництво операціями проти більшовиків було тимчасово доручено сотникові О. Блонському.

На цей час уже стало очевидним, що збройні формування Центральної Ради являють собою вельми ефемерну військову силу. Більшість українізованих частин і підрозділів були цілком деморалізовані через революційні порядки. Чимало вояків у київській залозі відкрито співчували більшовикам. На шпальтах преси В. Винниченко ледь не кляв вояків, що воліють «лузати насіння в казармах» замість того, щоб боротися з більшовиками. Навіть у 1-му Українському корпусі цілі полки відмовлялися виконувати накази командування й самочинно вирушали в запілля. Зі штабу 2-ї Української дивізії, яка стримувала 2-й Гвардійський корпус на підступах до Вінниці, повідомляли: «Настрій в частинах сумний <...> з полків і команд вояки розбігаються по домівках, і втримати їх немає ніякої сили. Битися за Україну бажання не спостерігається». Серед гайдамацьких частин в Одесі, за визнанням В. Поплавка, також зростав більшовизм. Унаслідок відмови козаків виходити на стройові заняття довелося розформувати українські полки в Херсоні та Миколаєві.

Розвал армії неминуче підштовхував керівників військового відомства УНР до думки про необхідність реорганізації збройних сил на добровольчих засадах. Варто було відправити додому всіх охочих демобілізуватися, аби отримати менш численну,